Розділ 11

Розділ 11

Я страшенно перелякалася. Найбільше мені зараз хотілося, щоб я знову опинилася вдома, щоб не було цієї дурної поїздки, блукання об’їздами, гупання в фургоні, які доводили мене до шаленого переляку, не стриміла скалкою в голові неприємна і незрозуміла зустріч з тою жінкою в паранджі у вбиральні, яка вже здавалася мені просто маренням. Господи, коли вже закінчиться ця поїздка?

Я важко задихала, дивлячись на мертвого чоловіка, і зловила себе на думці, що починаю злитися на весь світ, на Софі, на Філіпа, на цей труп, який не дає мені нормально жити далі.

Відчула, що до горла підкочується нудота. Швидко згребла залишки пакування, яке валялося на підлозі фургона, кинула на труп, просто на червону кров на грудях, миттєво накрила ящик кришкою, намагаючись дихати глибоко й повільно, щоб прийти в себе і не зомліти тут, у фургоні, бо відчула, що в голові трохи паморочиться.

Почала вилазити з фургону і відчула, що ноги підкошуються: все-таки я була на грані втрати свідомості. А от не варто було ще раз лізти до того мертвяка! Може, й краще було б, щоб його хто-небудь вже побачив і сповістив поліції, і все це скінчилося?

Я стала на землю, вчепилася в дверцята фургона і прикрила очі, приходячи в себе.

— Все добре, Адель? — почула я стурбований голос поруч. — Ти страшенно бліда!

Бернард раптом обняв мене за талію і притягнув до себе. Я прихилилася до його грудей, відчуваючи тепло й затишок. В його обіймах було так спокійно, тихо…

— Т-так, — прошепотіла я. — Напевно, трохи заколисало в машині.

Я підняла погляд і зустрілася з неймовірно синіми очима чоловіка. Непідробне хвилювання і щире бажання допомогти читалося в його очах. І ще щось, чому назви я не могла придумати.

— Філіп відійшов на хвилинку… купити круасанів… у місцеву крамничку, — проговорив повільно Бернар, не відриваючи погляду від моїх очей і роблячи великі паузи. — А я… Тебе довго не було, і я… Хотів допомогти, може, та бабця і справді там все поперевертала… А ти тут… Адель, я…

Його голос звучав тихо і якось розгублено, неначе говорив він про одне, а думав про зовсім інше. А потім…

Потім він схилився до мене, пригорнув міцніше і поцілував. Його губи, м’які, насправді трохи прохолодні, накрили мої гарячим опіком. Бернар повільно цілував мене, неначе пробуючи на смак спочатку нижню губу, потім верхню, а далі захопив обидві й ніжно насолоджувався поцілунком.

І я! Я теж наче чекала цього його поруху! Відчувала вогняні поцілунки чоловіка і прагнула поглинути цей жар, спивала іскри насолоди з вуст Бернара, поцілунок якого виявився таким вчасним зараз, таким потрібним мені! Він неначе переконував мене, що все буде добре, що життя продовжується, що поруч є людина, якій я не байдужа, що…

— Адель, — прошепотів Бернар, повільно й хапливо виціловуючи мої щоки, шию, скроні, — я божеволію від тебе! Ти така… вродлива… неймовірна… Така… мила… Така… моя…

Він знову уп’явся в мої губи своїми, наче підтверджуючи слова діями.

— Бернаре, я.., — теж прошепотіла я, коли чоловік відпустив мої вуста і знову почав цілувати в скроню, обіймаючи палко й жагуче.

— Мовчи, — прошепотів він. — Нічого не кажи. Давай… Давай поговоримо про це потім… Я… Я хочу, щоб ти хоч трошки побула моєю…

Вдалечині почувся голос Філіпа. Він у когось голосно перепитував про дорогу, але ми, сховані за відкритими дверцятами фургона, не бачили його. Водій ішов з крамниці до машини, і ми з Бернаром неохоче відірвалися одне від одного.

— Адель, ти дівчина, яка сьогодні змінила моє життя назавжди, — промовив Бернар. — Як добре, що я сів у ваш фургон! — він широко посміхнувся і погладив мою щоку, відвів пасмо волосся з обличчя й шепнув. — Моя маленька ластівко!

— Бернаре, Адель, ви де?! — почули ми голос Філіпа біля фургона, і я різко відскочила від Бернара, випручавшись із його обіймів.

Моє обличчя було червоне від шаленої хвилі емоцій, що переповнювали мене по вінця. А може, це так горіла моя шкіра, відчуваючи й досі палкі поцілунки Бернара? Боже, він теж зводив мене з розуму! І я не знала, що й думати про все це, що відбулося щойно!

— Ми тут! Закінчили перевіряти, чи все в порядку в фургоні! — гукнув Бернар, широко мені посміхнувся і з силою захряснув дверцята фургона. — Можемо їхати!

За три хвилини ми знову їхали в напрямку Жармані. Жували круасани, які купив Філіп, перекидалися незначними фразами, але всередині мене все палахкотіло й розцвітало. Боже, я усвідомила, що Бернар теж мені дуже, просто страшенно подобається! І я була б не проти знову повторити наш поцілунок!

Бернар сидів поруч, вони говорили з Філіпом про якісь викрутки й номери свердл, а сам періодично зиркав на мене, і його очі сяяли захопленням і радістю…