Розділ 9

Розділ 9

Все-таки довго хвилюватися я не могла. Очевидно, що нервування і перипетії останніх годин дуже мене втомили. І я незчулася, як задрімала…

Розбудив мене гучний звук сигналу автомобіля, котрий, як виявилося, стояв позаду нашого фургону. Його власник нервово натискав на клаксон, імітуючи ритмічну мелодію відомого музичного ритму.

— Ну, дає! — невдоволено промовив Філіп, зиркаючи в дзеркальце заднього виду за вікном. — І чого б я отак смикався? Тут затор на години дві! Я що, чарівник, щоб причепити своїй машині крила і полетіти вперед? Нерви в людей ніякі!

— Що сталося? — підняла я голову з плеча Бернара і засоромилася, побачивши, як скрутився він, сидячи в скарлюченій позі, аби мені було зручно лежати на його плечі. — Вибач, я не хотіла… Тобі, напевно, було незручно…

— Та дорога важка, ясно, що ти втомилася. Радію, що моє плече змогло послужити тобі подушкою. І дуже шкода, що тебе розбудив цей нервовий водій, — посміхнувся він доброю посмішкою, і в мене трохи покращився настрій.

Все-таки, напевно, це не Бернар зробив мені те дурне тату. Я понавигадувала різного. Може, просто якийсь маніяк, помішаний на татуюваннях. Адже люди бувають різні, в багатьох пунктики з різних причин. Татуювальний маніяк — це звучало кумедно.

Напевно, в мене, попри сором’язливість, промайнула на вустах помішка, бо Бернар, підбадьорений цим, продовжив:

— Заради такої дівчини, як ти, Адель, я згоден терпіти будь-які незручності…

Я засоромилася ще більше, відвела погляд і подивилася мигцем на Філіпа, з острахом очікуючи від нього якогось вульгарного коментаря.

Але Філіп, напевно, і не чув нашої розмови з Бернаром, бо рвучко відчинив дверцята фургона і вистрибнув на шосе, де у довгенному заторі знаходилися десятки, а може, й сотні машин. Щось сталося попереду, і машини навіть і повільно не рухалися, а просто стояли на дорозі.

Філіп перебіг до групи з трьох чоловіків, котрі про щось розмовляли, очевидно, теж водіїв. Через хвилину повернувся і повідомив:

— Весь рух зупинено, і почнуть пропускати машини десь через години дві-три. Якщо й не пізніше. З мосту попереду, який пересікає нашу автомагістраль, впала одна з частин бетонного огородження. І якраз на нашу дорогу. Наче просто якийсь декор відвалився, але ж ви знаєте — прибиратимуть довго й нудно! Добре, що не влучило в жоден автомобіль, а то це затягнулося б на ще довше. Аварійники вже приїхали. Але це надовго. Хлопці кажуть, що варто звернути з основної траси і поїхати праворуч он тією дорогою, — вказав Філіп на поворот на ґрунтову дорогу, куди вже масово з’їжджали автомобілі по краю траси і прямували довгою вервечкою вбік від основного шляху.

— Треба подивитися по карті, — задумливо промовив Бернар. — Куди веде ця дорога?

— Кажуть, через три маленькі села дорога буде краща, а далі — виїзд до містечка Куп’єр. І вже там знову виїдемо на основну трасу. Втратимо від сили пів години, а не три, — Філіп сів за кермо і поглянув на мене. — То що, поїхали?

Запитував, неначе я тут все вирішувала. Адже все одно сам все зробить по-своєму. Я знизала плечима:

— Ви водій — ви і вирішуйте. Робіть, як буде краще. Звичайно, хотілося б приїхати до Жармані засвітло.

— Чудово, — Філіп завів мотор і з'їхав з дороги. Нас почало погодувати і підкидати на ямках і пагорбах.

— Але їдьте повільно! — зауважила я. — І обережно! У нас крихкий і делікатний вантаж! — а сама зненацька згадала про труп в одному з ящиків і похолола.

А раптом я не дуже щільно закрила засувку на тому ящику? І він ненароком відкриється? І труп вивалиться просто на підлогу в фургоні? І тоді…

— Не бійся! — реготнув Філіп, виїжджаючи на ґрунтівку і перебиваючи нагромадження кошмарних картинок бурхливої уяви в моїй голові. — Всі інтимні місця твоїх атлантів залишаться цілими!

— Вони не мої! — обурилась я.

Філіп розреготався ще голосніше, і ми попрямували вбік від основної траси, сподіваючись, як і чимало інших водіїв, об'їхати затор.