Розділ 7

Розділ 7

Про те, що сталося у вбиральні, я не розповіла ні Філіпу, ні Бернару, хоча мене й смикало розказати. Може, тоді я не так би багато розмірковувала над тим, чи не привиділося мені все те. Чи не з'їжджаю я з котушок. Але підтвердженням того, що цей дивний випадок і справді стався зі мною, був блакитний метелик на зап'ястку.

Ох, Господи, цей метелик був точною копією того, якого я бачила на руці Софі! Я усвідомила це одразу ж, як побачила. Але все не вірила. У Софі таке тату з'явилося кілька місяців тому. Я ще тоді побачила і похвалила його, адже був справді гарненьким. Художниця лише розсміялася і махнула рукою, сказала, що просто захотілося чогось легковажного, з'явився такий настрій, а взагалі вона не прихильниця татуювань.

— Добре, що зараз є чудові тату, котрі можна нанести майже безболісно і швидко. А потім так само й стерти, якщо набридли. Майже як справжні. Але мінімум кілька місяців вони витримують.

Я згадала, як Софі тоді подивилася на свого метелика. Завжди різка, сконцентрована, серйозна — вона здивувала мене. В її очах я бачила щось схоже на… ніжність. Це зовсім не було схоже на неї — людину жорстку, навіть жорстоку в ставленні до оточуючих.

Цей спогад трохи заспокоїв мене. Я зможу знищити, стерти це дивне татуювання. Очевидно, що його не змиєш водою з милом і не відітреш. Я вже спробувала потерти і подряпати помальоване місце. Тільки більше розболілася, почервоніла та запекла шкіра — ось все, чого я добилася. Але, напевно, є якась технологія в тату-салонах, що витирає ці малюнки.

Але навіщо це мені зробили?!

Це абсурдно. Безглуздо. Неправильно. Кошмарно.

Незнайомий чоловік одягається в паранджу (Боже, комусь розкажеш — подумає, що я божевільна!), заходить у вбиральню спеціально для того, щоб зробити мені татуювання метелика — і зникає! Те, що це був чоловік, я не сумнівалася ні на мить. Жінка не може бути такою сильною і мати такі міцні руки, якими він прикладав до мого обличчя ту ганчірку. Очевидно, зі снодійним. Його дія, до речі, минула швидко. Я, коли потім трохи прийшла в себе, побачила, що минуло від сили хвилин десять. Ні Філіп, ні Бернар не встигли навіть помітити, що мене довго немає. Обідали, про щось розмовляли. А мені шматок в горло не ліз. Я длубалася в салаті і думала, думала, думала…

Ми знову сіли в фургон і поїхали далі. Тріщала голова — і від нервів, і, очевидно, від побічної дії того снодійного. Бернар побачив, що зі мною щось не те, навіть спитав, як я почуваюся.

— Добре, просто втомилася, — відповіла я, й справді відчуваючи себе розбитою. — І голова болить. Зараз прийму пігулку.

Я витягла з сумочки блістер з таблетками від головного болю, які носила завжди з собою на всяк випадок. Після таблетки мені трохи покращало, але нервовий дрож нікуди не подівся.

— Так, давайте про щось розмовляти, бо мене після обіду завжди клонить у сон, — промовив раптом Філіп. — А їхати ще довго. Розважайте мене! — він розсміявся. — Давайте розповідати якісь веселі чи страшні історії. Тоді точно спати не захочеться.

— Може, ти перший і почни, — запропонував Бернар. — Розповідатимеш — і не клюватимеш носом. Звичайно, якщо Адель не заперечує.

— Ні, я не проти, — похитала я головою, навіть радіючи таким розмовам. Можливо, вони відволічуть мене від згадок про випадок у вбиральні.

— Так і знав, — гиготнув Філіп, — що я перший і почну. Я не мастак у розповідях, але завжди всім знайомим розповідаю одну історію, яка колись давно сталася зі мною в дорозі. Це було років із п’ять тому. Теж їхав, так, як оце ми з вами їдемо. До Харанду. Містечко таке на півдні. Там ще дуже смачний виноград росте. І вже майже біля самого міста, за кілометрів тридцять, стоїть при дорозі жінка з дитиною. Дай, думаю, підвезу: жінка явно їде до міста. Та ще й з дитиною. Правда, одразу не додивився добре, просто бачу — малий якийсь біля неї, за руку тримається. Подумав одразу, що дитина. А коли вже сіли в кабіну — бачу: справді, дитина, але…

Філіп реготнув, затягуючи паузу, щоб було цікавіше.

— На голові у дитини намотано чи то простирадло, чи то рушник великий, так, що обличчя не видно. А голова утричі більша за звичайну. А зсередини голови щось бубонить глухо. Я здивувався, але виду не подав. Жінка ж сіла і на цього малого гримає: “Зараз уже приїдемо, — каже, — горе ти моє…”. Побачила мій ошелешений погляд і розказала таку історію. Виявляється, у них вдома є два старовинні баняки. Ще від бабусі залишилися. А малий грався десь, та й знайшов їх. І одного на голову натягнув. А зняти не зміг. І мати не змогла. І вони оце їхали в місто до лікаря, щоб той баняк з голови дитини зняв. І сміх, і гріх. “Отак, — каже, — в космонавтів мій син грався”. Смішно мені було, але наче ситуація й не дуже смішна. “Розплутайте йому той рушник, душно ж дитині!” — порадив я жінці. Зняла вона намотане з голови — і малий у баняку сидів тепер. Весела картина, я вам скажу. Але я ледве до міста доїхав — стримувався з останніх сил від реготу. Бо знаєте, що той малий всю дорогу повторював?

Філіп зиркнув на нас із Бернаром, розреготався вже на повен голос.

— “Я космонавт, я космонавт!” — так весь час бубонів з-під того баняка. І мати сиділа — і зла, і на сміх її пробивало. Я їх біля лікарні висадив, а сам поїхав. Сподіваюсь, у них усе добре.

— Оце так історія! — розсміявся Бернар. — Діти — великі фантазери!

Я теж посміхнулася. Уявила малого з баняком на голові. Справді — і смішно, і не дуже.