Розділ 5

Розділ 5

Година до Сорінаю здавалася вічністю. У мене в голові весь час поставав той чоловік, що лежав зараз у фургоні в ящику для інсталяції. Там, звичайно, було напівтемно, але я все-таки розгледіла, що він мені незнайомий. Молодий, навіть вродливий. Але весь… білий… Бррр… В уяві блиснула згадка про кров на його грудях, і я аж зубами заскрипіла від хвилювання…

- Адель, все добре? - спитав Бернар.

- Так, так, просто трохи змерзла, - щільніше загорнулась я в пальто, прикриваючи коліна і ховаючи очі. - Зараз куплю джинси й светр. Та й кросівки теж, - вирішила я.

- Ага, погода псується, далі на південь по радіо обіцяли дощі, - кивнув Філіп. - Зупинимося на околиці Сорінаю, там є великий супермаркет. Але роби покупки недовго! Я хочу встигнути приїхати в Жармань хоча б до десятої вечора! Знаю я вас, жінок! Як увійдете до магазину - то не витягнеш! - він зареготав. 

Я скривилася від гучного сміху, але промовчала.

- Можу сходити з тобою, мені якраз треба купити батарейки в ліхтарик, - запропонував Бернар.

- Ага! Сходи! - реготнув Філіп. - Допоможеш роздягнутися. І потім одягнутися! О! Я згадав класний анекдот про приміряльню в магазині!

Водій почав розповідати фривольний анекдот, замість пікантних місць говорячи “ну, ви зрозуміли, що”... А я ледве стримувалася. Мене дратував Філіп. Відчувала, що ще трохи  - і зірвуся. Почну або ридати ні з того ні з сього, або зарепетую у весь голос, накричу на Філіпа, щоб не теревенив мені просто на вухо.

Слава богу, за п'ять хвилин ми були вже біля супермаркету. Все-таки Бернар пішов зі мною в супермаркет. Перевдягалася у кабінці, звичайно, я сама. В чорних джинсах, блакитному светрі та кросівках я стала почувати себе якось впевненіше, спокійніше. Можливо, вже минув пік моїх нервувань і мозок втомився весь час бути в напрузі, не знаю. Я глянула на себе в дзеркало і побачила миловидну дівчину у великих негарних окулярах та з розтріпаним біля скронь волоссям. Очі за скельцями окулярів дивилися перелякано й затравлено.

“Так, Адель, так не піде! - прошепотіла я собі в дзеркалі. - Ти нічого не знаєш, не бачила, не чула... Ти просто їдеш до Жармані віддати інсталяцію замовнику! Ти навіть той ящик не відкривала! Адже ніхто не знає, відкрила ти його чи ні! Ясно, що нічого не було! Що там лежить звичайний чорний атлант! І в нього все на місці. Навіть інтимне місце. І гіпсовий фіговий листочок теж на місці!”.

Я глибоко зітхнула і розкрутила свою вічну “ґульку”, пучок, котрий носила завжди на потилиці. Волосся впало на плечі і мені неначе полегшало. Розчесалася, підфарбувала губи і побачила вже зовсім іншу дівчину у дзеркалі. Впевнену в собі, з впертим і рішучим поглядом. Я вирішила бути сильною, сміливою, чимось схожою на Софі, яка була моїм ідеалом жінки. Такою і я мріяла стати колись. Відомою, самодостатньою і вродливою.

Рука сама потягнулася в сумочку за коробочкою з лінзами. Я все життя носила окуляри, але останнім часом подумувала замінити їх лінзами, проте не наважувалася, хоч і купила їх. Вони лежали у кишені сумки вже, напевно, місяців зо два. Але, мабуть, прийшов час їх одягнути…

Коли я вийшла з приміряльні - у Бернара округлилися від здивування очі. Він захоплено оглянув мене і сказав:

- Круто! Ти зовсім змінилася. Яка ж ти красуня, Адель. Тобі… е-е-е… личить блакитний колір. І.. Гм… Така зачіска…

Я зробила вигляд, що завжди чую такі компліменти, зверхньо кивнула і пішла на касу оплачувати покупки, які одразу ж і вдягнула. Хоча серце стрибало від хвилювання і якогось куражу, азарту, чи що… Мені сподобалося, що Бернар був вражений моїм зовнішнім виглядом. Красунею назвав! Хоча, яке мені діло до нього? Він мені ніхто. Проте очі в нього гарні, так. І сам із таких чоловіків, які мені подобаються. Мій, так би мовити, типаж…

Пізніше ми знову їхали дорогою номер двадцять вісім, яка вела до Жармані, але тепер я була більш спокійною. Запхала у вуха навушники, заплющила очі й слухала музику з телефона. Бернар дрімав, чи робив вигляд. Філіп теж примовк. Напевно, вже розповів усі свої вульгарні анекдоти…

Мене знову потягнуло в сон. Так під музику я теж задрімала.

- Прокидайся, спляча красуне, - почула я голос Бернара. Він смикав мене за рукав светра. - Заправка. Туалет, обід, кава…

- Так, - кивнув  Філіп. - Тут пообідаємо і відпочинемо хвилин тридцять-сорок. Я завжди, коли їжджу в Жармань, зупиняюсь на цій заправці. Поруч шикарний ресторанчик, і там можна смачно і порівняно недорого поїсти.

Ми заїхали на заправку, і я вийшла з машини, відчула, що й справді, до вбиральні сходити не завадить. І ось там, у жіночій вбиральні, зі мною це й сталося…