Розділ 4

Розділ 4

Спершу я подумала, що то був задум Софі — додати ще одного атланта, але не чорного, як його “брати”, а білого. Але фігура, що знаходилася у ящику, разюче відрізнялася від гіпсових мужиків —  у неї було справжнє волосся, чорне, кучеряве, і вона була в трусах! На волохатих грудях небіжчика запеклася темна кров.

Я швидко зачинила ящик. Серце вилітало з грудей від страху. Що робити? Сказати Бернару? Але він зараз викличе поліцію, інсталяцію конфіскують, вона не потрапить на виставку, і Софі мене прокляне. Я не хотіла втрачати роботу. 

Може, віддати ящики замовнику, а той хай уже сам виясняє у Софі, звідки там узявся зайвий “атлант”? 

А я поки подумаю, як він міг туди потрапити…

— Адель, усе гаразд? — почула я голос зовні. — Кава прохолоне…

— Так-так, все чудово! — бадьоро відгукнулась я, намагаючись приховати своє хвилювання, почала вилазити з кузова, зачепилася ногою за сходинку і мало не впала. Бернар умудрився мене підхопити, не розплескавши при цьому каву. 

Я уткнулася носом в його міцні груди, знову відчувши приємний аромат чоловічого дезодоранту. Від однієї думки, що я практично знаходжусь  в його обіймах, відчула, що червонію. 

— Обережно,  — сказав він.  — Будемо повертатися до Філіпа? Пообідаємо в  Сорінаї, до нього година їзди, і там ви, здається, маєте купити собі одяг…

— Так, ходімо, зараз рано темніє, то краще не гаяти часу, — сказала я, подумавши, що коли клієнт забиратиме ящики вночі, він може і не помітити “сюрпризу”...

За десять хвилин ми знову їхали в кабіні фургону. І я обережно намагалася вияснити те, що мені конче було потрібно знати. 

— Філіпе, а ви були присутні, коли ці ящики вантажили у фургон? Вони були закриті? 

— Ну, так, — він насупився. — А що, щось розбилося? Хай вираховують збитки з зарплати того, хто пакував ті ящики і пошкодував пінопласту,  а я тут ні при чому! 

— А хто їх пакував? — не вгавала я. 

— А хто їх знає… Мабуть, сама Софі керувала робітниками. Вона ж за тих атлантів голови ладна повідривати…

Я вагалася, мені хотілось розказати про свою знахідку, але все ж не наважилась, подумавши: а що, якщо Філіп у курсі? Вирішила спитати не прямо, а з натяком:

— А туди не могли покласти нічого зайвого? 

— Думаєш, Софі везе в тому ящику зброю? Чи наркотики? — він усміхнувся.  — А може, нелегальних емігрантів? 

— Я просто спитала, — швидко сказала я. 

— Краще тобі не сунути носа у хазяйчині справи, — він раптом став серйозним.  — Софі того не любить… 

“Бо зі мною буде те ж саме, що й із тим нещасним, який зіграв у ящик”, — в іншій ситуації я б усміхнулася цьому каламбуру, але не зараз. 

Бернар не втручався в нашу розмову, лише мовчки пив каву. Однак я спіймала на собі його уважний погляд.

А раптом він у цьому замішаний? Може, він кілер, якого послала Софі, щоб, коли ми з Філіпом передамо вантаж замовнику, Бернар ліквідував нас, як небезпечних свідків? 

І в рюкзаку у нього пістолет з глушником?! Ні, краще зупинитися і не згадувати більше про труп! Але чим більше я говорила собі, що не треба думати про труп, тим більше він влізав у мою голову, і я вже не могла думати ні про що, крім нього. 

Я краєм вуха прислухалася до розмови, яку завели Філіп і Бернар. Вони обговорювали спорт, це була їхня улюблена спільна тема. 

— …такий чорнявий, кучерявий… — пояснював Філіп, і я аж підскочила. Звісно, мова йшла про якогось футболіста, але перед моїми очами постало бліде воскове обличчя мерця. 

— Щось трапилося? — Бернар підозріливо глянув на мене. 

— Згадала, що забула написати Софі, обіцяла тримати її в курсі справи, — пробурмотіла я, сховавши погляд. 

І справді відкрила телефон і написала коротеньке повідомлення. 

“Софі, у нас все гаразд, ми на півдорозі до Сорінаю. Я тут зазирнула до одного ящика і помітила в ньому дещо незвичне…”

Побачила, що Софі прочитала моє повідомлення, але вона чомусь не спішила відповідати…