Розділ 3

Розділ 3

Я, напевно, справді все-таки добре задрімала, навіть заснула, бо розбудили мене лайка і сильне підстрибування. Машину добряче підкинуло на якійсь вибоїні, а спросоння здалося, що я кудись лечу. Я рефлекторно схопилася за хоч що-небудь, і цим що-небудь виявилася рука нашого нового попутника. Ми майже стукнулися з ним лобами, але він якось так ухилився, що я буцнулася лобом в його груди, втикнулася носом у теплий светр, що визирав між полами розстібнутої куртки.

— От … ,— грубо лайнувся Філіп. — Вибачте, хотів піти на обгін, піддав газу, а там вибоїна. Ще й велика. Та наче все добре.

— Філіпе, їдьте повільніше, — обурилась я, швидко висмикуючи руку з гарячої долоні Бернара. Відсахнулася від нього, але в ніздрях ще залишався запах його светра і чоловічого дезодоранту. Приємного. Я такий люблю.

Я трохи засоромилася, але не подала виду, натомість накинулася на водія:

— А раптом ви пошкодили інсталяцію? Що я скажу замовнику?! Не дай Бог, там щось розбилося? Чи відлетіло? Вона ж дуже дорога! Ми з вами разом і за два життя не нашкребемо такої суми!

— А я завжди в таких випадках кажу: все страхувати треба! — вставив свої п’ять копійок Бернар.

Я обурливо поглянула на нього і скомандувала Філіпові:

— Зупиніться десь на найближчій заправці, я хочу перевірити цілісність інсталяції! Я ж за неї відповідальна, а не ви!

— Добре, добре, — погодився Філіп. Напевно, почув про гроші і сам перелякався. — Вони ж там добре перекладені пінопластом. Нічого там не відвалилося. Хіба що, — він нахабно підморгнув мені, — деякі інтимні місця…

Розреготався, а я почервоніла. От, нахабник. І минулого разу, коли ми їздили разом до сусіднього міста, теж розповідав фривольні анекдоти і лаявся. Не люблю таких людей. Хоча він був спокійним, не приставав. Просто мав такий характер — веселий і трохи нахабний, але безневинний. Я відвернулася і вшнипилася в дорогу. Засопіла незадоволено.

— Он, на вказівнику пишуть, що до заправки п’ять кілометрів, там і зупинимося, — примирливо проговорив Філіп, наче усвідомивши, що трохи мене вивів із себе.

Через хвилин сім-десять ми під’їхали до маленької акуратної заправки. Домовилися тут побути хвилин із двадцять: випити кави, сходити до туалету і просто розім’яти ноги.

Я одразу ж полізла у фургон, бо слід було і справді перевірити ті ящики. Правда, якби й справді щось відбилося в атлантів, то я нічим би не зарадила, але мусила вияснити це для себе. Все-таки я й справді в дорозі відповідаю за них.

— Допомогти? — спитав мене Бернар, стоячи біля дверцят фургона і спостерігаючи, як я намагаюся відклацнути спеціальний зажим на одному з ящиків. Я вже три зажими відкрила, а четвертий чомусь заклинило.

— Та ні, я сама, — прошипіла я, але зажим все не піддавався.

Бернар застрибнув до фургону, присів біля мене і легко відтягнув зажим. А потім відкинув кришку ящика.

Чорне обличчя атланта глипнуло на мене срібними закритими повіками. Я аж перелякалася. У напівтьмі фургону він здавався справді страшидлом із кошмару.

— І це атлант? — здивовано спитав Бернар. — Наскільки я знаю, атланти — це давньогрецькі велетні, білошкірі. Чому цей чорний?

— Така задумка художниці, — пояснила я. Почала знімати верхній шар пінопласту, котрим був перекладений гіпсовий чоловік, оглядати частини його тіла. Все наче було на місці. Навіть інтимне місце, прикрите фіговим гіпсовим листочком, згадане Філіпом, не пошкодилося. І навіть листочок. — Ці атланти неначе облиті брудом сучасного життя. Але інсталяція пролонгована в часі й інтерактивна. Тобто кожен відвідувач галереї може підійти і доторкнутися долонями до спеціального пульту у вигляді сонця, що буде встановлено біля атлантів. І частинка тіла на атлантах посвітлішає. Такі дотики символізують очищення світу і доброту людей. Глядач неначе допомагає очистити атлантів від бруду, привносить трохи чистоти й добра у наш світ. Там всередині у гіпсі встановлено спеціальні маленькі лампочки, які загораються від кожного дотику до пульту. Під кінець виставки, за задумкою, атланти повинні сяяти. Очиститися.

— Гм. Цікаво, — погодився Бернар, дивлячись кудись мені під ноги.

Я якраз присіла, прикриваючи знову обличчя скульптури захисним шаром пінопласту. Глянула на Бернара й почервоніла, бо він із цікавістю розглядав мої коліна. Сукня трохи задерлася, адже я так і не переодягнулася для поїздки в зручніший одяг. Їхала в діловій сукні та легкому пальті. Надворі стояла золота осінь, але на завтра наче обіцяли дощ. Треба буде у найближчому містечку, Сорінай, яке ми мали проїжджати години через три, купити собі джинси і светр. І кросівки. Щоб було зручно. І щоб цей… нахабний тип не витріщався на мої ноги… Бо ще в кабіні фургона я помітила ці погляди, але прикривала коліна пальтом. Наче й нормальний чоловік, але різне буває…

Так само я перевірила і другий ящик, все було на місці. Але перевіряла похапцем, неуважно. Бо весь час відчувала на собі дивний погляд Бернара.

І чого це він? Трохи він мене нервував і знічував.

— Бернаре, можна попросити у вас купити мені кави? Я зараз тут закінчу і прийду, — попросила я чоловіка, намагаючись таким чином сплавити його геть. Під його поглядами я почувалася чомусь дуже ніяково.

— Добре, — кивнув він і вистрибнув із фургона.