Розділ 2

Розділ 2

Філіп одразу увімкнув радіо, знайшов якусь музичну станцію і почав мугикати у такт виконавцям. Я спершу думала попросити його зупинитися біля супермаркету, щоб купити все необхідне. Але тоді вирішила, що краще скуплюся на місці, не будемо зараз затримуватися, бо шлях неблизький. 

 — Коли ми будемо в тому Жармані? — спитала я у Філіпа. 

 — До вечора доїдемо, — сказав він флегматично. — Зупинимося в готелі, а завтра зранку назад. Можна було б і вночі повертатися, але хто мені за те заплатить, щоб не спати? Софі скупа, немає сенсу надриватися. Поїдемо назад завтра потихеньку.

Я була повністю з ним солідарна. За надмірний ентузіазм Софі не похвалить, а ще й нових обов’язків докине. І якщо наступного разу доведеться кудись їхати, то вже обов'язковою умовою висуне, щоб їхали день і ніч, не зупиняючись…

Коли ми вже виїздили з міста, Філіп поглянув на молодого чоловіка у спортивній куртці з рюкзаком за спиною, який стояв на узбіччі і “голосував”. 

— Може, підвеземо його? — звернувся до мене.  

Я ще не встигла відкрити рота, як Філіп загальмував біля молодика.

 — Тобі куди? — запитав він його.

 — Мені в Жармань, але навряд чи ви так далеко їдете… Буде добре, якщо підвезете хоча б до Марселя!

 — Тобі пощастило, хлопче, — усміхнувся Філіп. — Ми їдемо якраз у Жармань!

 — Дійсно пощастило, — він усміхнувся. — Я заплачу за дорогу. Просто спізнився на автобус, не хочеться гаяти часу. 

 — Сідай, розберемося, — сказав Філіп. 

Я посунулася ближче до водія і опинилася якраз посередині між Філіпом і незнайомцем, що спритно заліз до кабіни, кинув свій рюкзак під ноги і зачинив дверцята. 

 — Мене звуть Бернар, — сказав він, усміхаючись. 

Я була не дуже задоволена, що мені доведеться їхати отак між двома чоловіками, ну, Філіпа я хоча б знала, а цей Бернар міг виявитися ким завгодно! Вирішила, що на майбутнє поставлю умову, що попутників ми брати не будемо. Але зараз вже нічого не змінити. Не викидати ж цього Бернара з кабіни! У мене був принцип — якщо щось іде не так, як я планувала, треба вдавати, що все так було задумано з самого початку. 

 — Привіт, — сказала я. — Я Адель. А це Філіп. 

 — Дуже приємно, — усміхнувся Бернар. Я мимоволі замилувалася його очима, вони були насиченого синього кольору. 

 — В гості їдеш чи по роботі? — повернув до нього голову Філіп. 

 — Я люблю подорожувати, — відповів Бернар. — Але зараз так, по роботі. 

 — А ким працюєш?

 — Я страховий агент, — сказав він. — Може, вам потрібно застрахувати своє життя? Чи автівку?

 — О ні, — Філіп махнув рукою, продовжуючи стежити за дорогою. — Я такими дурницями не займаюся. Зайвих грошенят у мене немає.

 — А дарма, — Бернар знову усміхнувся. — Хоча не буду наполягати. А ви теж по роботі їдете?

 — Так, веземо якусь фігню на виставку, — мовив Філіп.

 — Інсталяцію, — виправила я. Філіп ніколи не запам’ятовував слів, які нічого йому не говорили. — Ми працюємо на художницю Софі Крудасьє. Знаєте таку?

 — Та я не дуже цікавлюсь мистецтвом, — він почухав потилицю. — А що воно таке — та інсталяція?

 — Голі мужики з гіпсу, — сказав Філіп презирливо. — Я ж кажу, фігня. 

 — То атланти, — мені стало образливо за творіння Софі. Хоч вона часом бувала ще тим стервом, але безсумнівно талановитим стервом. — Ну, герої давньогрецьких міфів, які підтримували небо. 

 — А, я таке бачив, багаті люди собі таких на будинки ставлять, — зрадів Бернар. — Типу дах підтримують…

 — Ага, ну то мармурові чи кам’яні, — пояснила я. — А ці просто для краси, вони з гіпсу, дах не втримають. 

 — От і нахіба вони треба? — Філіп плюнув у відчинене вікно. — Хтось з-за кордону хоче купити голих гіпсових мужиків. Мабуть, збоченець. 

 — Та так, вже якби то були жінки… — підтримав його Бернар. 

Я мимоволі трохи відсунулася від нього. Ще приставати почне..

Але вони вже облишили розмову про інсталяцію і почали обговорювати футбол. Приколисана тихою музикою з приймача та бубонінням їхніх голосів, я заплющила очі, відкинула голову на підголовник крісла і задрімала…