Розділ 1

Розділ 1

— Все записала? — спитала Софі, барабанячи пальцями по підвіконню. Чомусь сьогодні вона була не в настрої. Маленький татуйований метелик на її зап’ястку підстрибував у такт рухові пальців, неначе хотів злетіти. — Не забудь адресу. А краще запам’ятай! Вивчи напам’ять! Водія з фургоном вже замовлено. По обіді виїжджаєте!

— Але ж... — здивувалась я, дописуючи останню цифру, сорок вісім, номер будинку в містечку Жармань, куди мала доставити інсталяцію. — Я не впевнена, чи встигну зібратися. Все дуже раптово! У вас заплановано ще показ цієї інсталяції в Галереї Кубракан. І взагалі...

Я поправила окуляри, які сповзали з носа, і боязко поглянула на світило сучасного авангардного мистецтва, наймоднішу в цьому сезоні художницю Софі Крудасьє. Працювати в неї було честю. Я це дуже добре розуміла, бо сама була художницею-початківцем і, приїхавши підкорювати вершини образотворчого мистецтва у столицю, зрозуміла, що таких, як я, тут дуже багато. А Софі Крудасьє — одна! І знайти роботу секретарки-помічниці саме в цієї молодої та екзальтованої дами було величезною удачею! Тому я боялася втратити і роботу, і хитке доброзичливе ставлення цієї пані до себе, дівчини з провінції.

— Та що тобі там збирати? — обернулася Софі до мене. — Гроші я тобі на поїздку виділила, — кивнула художниця на стіл, де лежав конверт з кількома тисячами на поїздку. — Вважай, це просто туристична подорож. Побачиш величний замок в Жармані, відпочинеш. У морі покупєшся. Попереду вихідні...

Справді, попереду був вікенд, і я планувала з’їздити додому, до батьків, а тепер треба буде супроводжувати інсталяцію Софі у містечко на півдні країни, майже на кордоні. Інколи я їздила в такі поїздки, це було частиною моєї роботи. Але ніколи це не відбувалося так раптово. Ще вчора Софі планувала виставити на вихідних свою роботу в галереї, і я вже домовилася з власником, і навіть вибрала гарно освітлений зал, а нині — інсталяцію потрібно терміново відвезти до одного із замовників, що мав у свою чергу доправити її в сусідню країну, теж на виставку.

— Іди, простеж, щоб все було в порядку і частини інсталяції правильно склали в ящики. За годину приїде водій. Адель, ти мене дуже виручиш, коли відвезеш це у вихідні. Не хочу чекати понеділка. Ти ж така спритна і вправна. Я задоволена твоєю роботою...

Софі посміхнулася, і я розтанула. Ладна була зробити все, аби художниця була задоволена. Отака я завжди, м’яка і податлива. Мене похвалять — і все, я гори зверну для цієї людини. Напевно, Софі розкусила цю рису мого характеру і нахабно нею користується, але мені було байдуже. В голові замиготіли перспективи, які відкривали вихідні в Жармані. Там море... Можливо, я навіть трохи позасмагаю...

І я погодилася. Якби ж то я тоді знала, чим обернеться ця моя поїздка, то ніколи б не погодилася на неї. Але зараз, схопивши гроші в конверті, я поспішила до студії, де спеціально найняті робітники упаковували частини великої інсталяції в кілька ящиків. Перекладали їх пінопластними захисними прокладками, щоб не пошкодилися.

Додому я вже не встигла заскочити, бо хотіла взяти хоча б зубну пасту і щітку. Тому вирішила купити все в дорозі. Порилася в сумочці і з полегшенням констатувала, що паспорт на місці. На всяк випадок. Я завжди ношу його з собою. Така звичка. В принципі, я могла і не забігати додому, бо гроші тепер мала і на найнеобхідніші речі — Софі не поскупилася, поклала в конверт багато. Щось мене здивувало, коли я рилася в своїй сумочці, чогось наче не вистачало. А от чого?

Але від роздумів мене відволік водій фургону, котрий зайшов до студії.

— Фургон на місці. Можете вантажити. Ви їдете як супровід? — спитав у мене.

— Так! Ви ж Філіп? — впізнала я водія, з котрим колись вже їздила в одну з таких поїздок. — А я Адель. Пам’ятаєте мене?

— Так, панянко, — реготнув він. — Ви ще на заправці пролили каву собі на спідницю і прали її в туалеті.

Я почервоніла. Таке справді було під час нашої останньої поїздки. А Філіп був чоловіком прямолінійним, навіть трохи грубим, але добродушним і спокійним. Він навіть і не подумав, що трохи мене засоромив такими спогадами. Я зиркнула на робітників, але вони вже виносили перший із ящиків до фургону. Нікому не було справи до моєї спідниці, залитої кавою у далекому минулому. І я заспокоїлася. Вирішила вести себе спокійно, впевнено, наче світська дама. Як Софі. Вона завжди була елегантна і впевнена. У всьому. І у своїй вроді, і в таланті.

А от я завжди у всьому сумнівалася. Все! Досить! Треба щось змінювати в собі! Чому б не почати цього з цієї самої хвилини?

— Не думаю, що варто було згадувати цей прикрий випадок, — промовила я докірливо і велично пропливла повз Філіпа.

Той знизав плечима, почухав потилицю, наче не розуміючи, чому це я так відреагувала, і пішов за мною.

Я забігла до офісу, котрий був поруч зі студією, і взяла документи на інсталяцію. Запхала їх в сумочку і тут мені й згадалося, чого не вистачало в сумочці. Ключі від квартири! Вони не торохтіли і не блукали по сумочці, як завжди. Невже я їх загубила?

Тут же почала шукати їх, але вони все не знаходилися.

— Що ти шукаєш? — спитала Софі.

— Ключі, не можу знайти їх.

— Я наче бачила на твоєму столі, — промовила Софі, кивнувши на стіл біля вікна, який вона виділила мені як секретарці.