Глава 25

Я їду до сусіднього будинку, в якому вже більше десяти років ніхто не живе, і бачу сліди шин на землі. Значить, все втрачено. Я навіть не здивований. Моя машина зупиняється на чужих слідах від коліс, і я виходжу, хоча сенсу в цьому мало. Мабуть, в будинку залишився телефон, і Замія комусь додзвонилася. Її забрали, і скоро заберуть інших. Тепер, коли я буду думати про крах і неминучість, сліди від непрошених коліс завжди будуть спливати першими.

Двері не замкнені. Я не чую жодного звуку, але все одно обходжу кімнати, а потім відкриваю комору і одразу хочу зачинити розсохлі двері. Замія дивиться на мене, але не бачить. Вона зв'язана якимись ганчірками, на лобі гуля і вже засохла кров. Руки її витягнуті, ніби вона позбутися них хоче, але з ними все в порядку, тільки почервоніли трохи.

Мій мозок натренований відзначати найдрібніші деталі, щоб потім вписати їх до папки, але сам я сповзаю по шершавому одвірку і крізь тонку сорочку відчуваю кожну щербину. Через кілька моїх рваних зітхань, через цілу вічність я розумію, що все в порядку. Щоправда, невідомо, що ж тут сталося, чому вона зв'язана і – найгірше – чому така нажахана. Я не можу підібрати слів. Все, що у мене є – суцільні крики, квіти абсолютно виснажили мене сьогодні. Я мовчу і дивлюся на забруднену сукню Заміі, таку ж чужу, як і сліди коліс перед дверима, дивлюся на подряпані ноги, а вище дивитися поки не можу. Адже вона зрадила мене, як і всі інші. Зрадила і якимось чином вже отримала за це покарання.

У ніг Заміі лежить записка, написана почерком, якого не повинно тут бути. Я беру зім'ятий аркуш – стільки всього змінилося за кілька місяців, а її звичка знущатися над папером все лишається. Замія навіть не ворушиться. Упевнені літери, написані Айстрою, розповідають мені багато. Я думаю, яка новина може бути гірше цієї. Хіба що мама була би психопаткою, а батько міг би продавати людей на органи – ось, мабуть, і все, що могло бути кошмарніше цих рядків. Айстра не тільки підстроїла втечу, але й привела Майю прямо до Заміі.

Я дивлюся на записку Айстри, і мозок формує такі записи в її папці – усвідомлене рішення, навмисність заподіяти біль. У папку Заміі додати потрібно багато, але я поки не розумію, що саме.

– Це Майя тебе вдарила?

Замія мовчить. Я теж не хочу розмовляти з тією, яка так вправно обманула мене своїми фарбуваннями стін, своїми сльозами, що я повірив в її каяття. Але мовчання нічого не вирішує, і я повторюю питання.

– Тихіше, Жорж, ти заважаєш слухати краплі.

– Тут немає ніяких крапель, немає ніякого дощу.

Я все ж кричу, але Замія не ворушиться. Якби я почав бити її, і тоді вона б не ворухнулася. Сьогодні вони всі як з глузду з'їхали, і про мене, головне, ніхто не думає – чи погано мені від такого ставлення, чи можу я пережити їх слова, втечі та зради. Суцільний егоїзм, квінтесенція просто. Ніби й не було занять, ніби не обговорювали ми почуття інших людей і як вести себе не варто. Роки моїх зусиль змиває чергове цунамі. З таким же успіхом я міг би весь цей час просидіти на терасі і нічого не робити. І користі було би набагато більше, я би хоч із задоволенням спостерігав за дощем.

– Ти вибачилася?

Вона посміхається якось зовсім дурнувато, і я повторюю:

– Ти вибачилася перед Майєю?

– Я зрозуміла тебе, Жорж. Вибачилася, так. А потім намагалася задушити її.

Я підскакую до неї.

– Як це, Замія?

– Хіба ти не бачиш? Я згнила, Жорж. Ти не чуєш запах гнилі?

Мої квіти зійшли з розуму і тепер хочуть звести мене теж.

– Поясни нормально.

– Я вибачилася, вона не повірила і сказала, що залишить мене тут. Потім посміялася наді мною. Каже – твоя історія сподобається всім в «Уламку». І я лише хотіла, щоб вона замовчала. Руки були ніби не мої, а мене тут взагалі не було. Була лише мета – от би вона заткнулася.

Тепер розумію, що у неї з руками. Все, взагалі-то, ясно, крім основного:

– Чому ти зупинилася?

– Я не знаю.

– Дурниці, ти просто не хочеш думати про неприємне.

Вона не відповідає, лише тремтить. Марно розпитувати її про це зараз. Я помічаю флакон поруч. Невже і його дала Айстра?

– Замія, подивися на мене. Що це за флакон?

– Він для мене, не для Майї. Вона принесла його мені.

– Вона хотіла тебе вбити?

– Хотіла, щоб я отримала по заслугах. Випила і не прокинулася, або вона відвезла би мене до лікарні, якби повірила в моє каяття.

Майя прийшла мстити, і це не повинно мене дивувати. Вчинок Заміі тоді, в «Уламку», озлобив її, наблизив до соціопатії. Я мав наглядати за нею теж, не лише за своїми квітами. Але вона не з'являлася у клубі, і я вирішив, що у неї все в порядку, просто не хоче приходити в місце з неприємними спогадами.

– Вона змушувала тебе випити його?

Мені не потрібна відповідь Заміі. Я дивлюся на шишку – ось удар бити, на подряпане підборіддя в крові – ось нігті Майї. Стільки ненависті в кожній позначці, ніякі вибачення Заміі б не допомогли. Майя прийшла за помстою і допомогла їй в цьому Айстра.

– Айстра повинна розділити відповідальність з тобою.