Глава 23

Я їду додому, щоб заспокоїти свій букет. Їх буде шість, як і повинно бути. Важка ноша, але посильна. Айстра залишиться з нами, якщо захоче. Як я можу позбавляти її допомоги, якщо вона її потребує? Я винесу полки з папками на терасу і буду працювати там, а ночувати у кімнаті відпочинку. У ній немає вікон і не видно дощу, але доводиться жертвувати важливими речами, коли є мета.

Я під'їжджаю і сигналю. Ворота відчиняються не одразу. Не Айстра зустрічає мене на терасі, і це третя катастрофа в моєму житті. Німфея заплакана, а я лише думаю: хоч би Айстра просто впала або порізалась.

– Що трапилося?

– Замія втекла, – і вона знову плаче.

Цього не може бути, моя Замія фарбувала стіни у зелений. Жарт такий незграбний, але я посміхаюся: Замія вже готова посміятися над своїми невдалими втечами, і це добра ознака.

– Вирішили мене розіграти?

– Ну що ти, Жорж!

Ніхто не може так прикидатися, навіть Такка. Я приймаю нарешті жахливий факт, але думати про це буду пізніше. Я відсуваю Німфею надто різко, вона спотикається через крісло, але навіть не скаржиться на мою незграбність. Будинок порожній, але я все одно кричу:

– Айстра!

Німфея плететься слідом і все ще схлипує.

– Де всі?

– Айстра пішла шукати її, а я доглядаю за Таккою та Сциллою. Ми одягли на них ланцюги і закрили в різних кімнатах. Айстра сказала, що вона пошукає годину, потім побіжу я, і тоді вона залишиться.

Я заглядаю до колишнього кабінету, своєї спальні, кімнати Айстри. Нарешті відчиняю двері кімнати Заміі. Там сидить лише Сцилла. У сусідній спальні Такка, і виглядає вона похмуро. Жодної надії на розіграш. Я говорю знову надто різко, хоча час заспокоїтися і не лякати інших ще більше:

– Такка, йдемо до вітальні.

Від Сцилли неможливо витягнути чітку розповідь, так вона зіщулилася від жаху. Що ж ти наробила, Замія, ти знову перелякала її. Я припиняю непотрібні думки, не час звинувачувати зараз когось.

– Такка, поясни, що сталося.

Вона впинається в мене і мовчить. Головне, не піддаватися на цю гру і не зірватися, хоча більш за все я хочу витрусити з неї потрібні слова. Через кілька хвилин хтось стукає у ворота. Це мій сигнал – два коротких, три довгих. Я одразу заспокоююсь: сьогодні йшов дощ, нічого поганого точно не станеться. Німфея відчиняє ворота, і заходить Айстра. Плаття її забруднилося, з коси вибилося волосся, одна долоня у грязі – мабуть, падала, поки шукала Замію. Вона бачить мене і вмить збивається на вибачення, потім голосіння, а потім ридає точно, як Німфея.

– Айстра, твої переживання – це добре, але зараз для них не кращий час. Коли і як втекла Замія? Де ти її шукала?

Такка злиться, бо на неї ніхто не звертає уваги, замахується ланцюгами і кричить мені:

– Айстра й не думала її шукати, як ти не розумієш!

– Ти помиляєшся, Такка, – каже Айстра, заспокоюючись. – Як я можу так вчинити?

– Та ти готова все спалити, аби залишитися з Жоржем.

Такка говорить жахливі слова, але я все одно до них прислухаюся і міркую вголос:

– Я би побачив тебе, Айстра. Замія мала бігти до сусіднього будинку, бо не знає, що там ніхто не живе. Для цього треба бігти полем, потім лісом. Я би побачив тебе, поки їхав. Де ти була? Ти знала, де потрібно шукати Замію в першу чергу. Знала, але не побігла.

Жах дряпає тіло наскрізь. Не з розмаху, а пройшов усюди тоненьким струмочком і вже потім розрісся. Так, напевно, люди бачили вдалині цунамі, застигли від страху і лиш потім усе усвідомили. Я трушу Айстру:

– Скажи, що ти не розставила пастку! Скажи, що ти не вмовила її бігти. Скажи, що ти шукала її.

Бам – і ось перша хвиля накриває місто. Я вже знав, якими будуть слова Айстри.

– Як ти можеш думати таке, Жорж. Вона підгниле яблуко, але я би ніколи так не вчинила. Я не вірю, що Замія перевиховалася, але я ніколи... Чуєш, ніколи би не нашкодила твоєму задуму. Він надто важливий.

Бам – хвиля відходить, забирає будинки, людей, дерева. Все зруйновано. Залишається чистий берег. Залишився я, так само порожній, втративши свою кращу квітку. Першу і найпрекраснішу. Вона говорить правильні слова, але я їй не вірю, ось і все. Не потрібно будувати діаграми, записувати факти, потрібно лише дивитися в обличчя і бачити брехню.

– Все зруйновано, – повторюю я вголос.

«Чіп був би надійніше, – чую я голос матері. – Техніка завжди надійніше людей. З ними стільки проблем, стільки непередбачених варіантів».

У погляді Айстри ні краплі каяття, ні крихти жалю. Я виховав чудовисько ще гірше, ніж воно було в «Уламку». Мені би сісти на терасі і добре все обдумати, тільки завдяки Айстрі я не можу цього зробити. Замія блукає десь у лісі, налякана і непотрібна, збита з правильної дороги, і я повинен знайти її якомога швидше.

– Німфея, допоможи мені, – прошу я.

Все так неправильно. Це Айстра допомагала мені стільки часу з ланцюгами, а не Німфея. Я дістаю фіолетові кайдани, і руки мої тремтять від горя: вперше шафа спорожніє.