Глава 17

Моя голова гниє, і я не знаю, що з цим робити. Відбувається все повільно, день за днем, як цвіль з'являється на стінках не вимитого посуду – це я добре пам'ятаю, у мене на кухні був вічний безлад. Я все ж засинаю в ліжку, але сон не приносить відпочинку. Цілими днями сиджу біля вікна: воно заспокоює, я бачу в ньому сотні осколків. Жорж не відходить від мене, все питає, чи потрібно мені щось, чи хочу я посидіти на терасі.

– Або, можливо, ти хочеш побути одна кілька днів? Я можу переселити Сциллу до Айстри.

Жорж не намагається залишити мене знову у самотності, він лише питає, як краще мені, але я сама не знаю. За хорошу поведінку він дарує мені годину вільного часу, і я тиняюся по будинку із замкненими кімнатами – стільки розваг! На кухні немає ножів, а в залі важкого довідника. Бігти стає все важче, та й чи варто. Я проводжу пальцем по оленям, полкам, фальшивому каміну, щоб знайти хоч спогад про пилу і доректи цим Айстрі.

Щось яскраве лежить на терасі, і я підходжу ближче до скляних дверей, аби розглянути. Червоні довгі кайдани сохнуть на сонці. Жорж скоро почне фарбувати кільця на другому ланцюзі, коротшому – цей явно для рук. Я хмикаю, нітрохи не засмутившись.

Нічого дивного, цього варто було очікувати. Нічого дивного, це вкладається в його шаблон. Нічого дивного...

Я ледь добігаю до умивальника, прощаюся зі сніданком, і тепер корисна вівсянка не підживить мій організм. Дурна, дурна Замія, яка користь від твоїх переживань? Я сповзаю на підлогу, тут добре і затишно. Так би і пролежала до вечері, якби запах не відволікав. Я вимиваю раковину, а потім засовую голову під струмінь. Вода холодить, заспокоює думки і, здається, навіть волосся пружинить, як раніше, а не висить безпорадними пасмами. Якщо тримати так голову довго, вона перестає гнити.

– Замія, що ти робиш?

Німфея ламає мій спокій. Мабуть, вже минула година моєї напів-свободи. Я не встигаю щось придумати, як вона вже кличе Айстру, а та приводить Жоржа. Він зітхає і вмить придумує негативні наслідки від холодного душу. Я майже не чую його слів, в голові все ще гудить вода. Німфея сушить волосся, щоб мене не протягло. Я навіть не намагаюся дізнатися, звідки в будинку із замкненими дверима взятися протягу. Хіба що мої втечі в тому винні, як говорила Такка. Волосся лізе в очі, б’є по потилиці; шкода, що воно не може перетворитися на змій і вкусити Німфею – було б смішно, водночас я би виправдала отруйність свого імені. Голова гудить спочатку від води, а тепер від фену і безцеремонного смикання мого волосся. Жорж вдоволено киває. Ще б пак, допомога іншому, взаємовиручка – можна знайти десяток марних слів його схваленню.

– Дивіться, – каже Жорж, – на цьому прикладі, в цій невеликій, але необхідній допомозі Заміі ми бачимо, як важливо підтримувати один одного. Так і наше суспільство має стати павутиною, де всі між собою пов'язані, і кожен тримає плетиво разом.

І знову мені дістається заїжджене порівняння з павутиною, ніяких тобі метафор з нейронами, які кудись об'єднуються. Розумні слова створені для Такки, а для дурненької Заміі лишаються прути та павутина. Ми починаємо заняття. Все триває за розкладом, немов і не блищали занадто яскраво червоні кайдани на терасі.

В якийсь із однакових ранків Жорж заходить жвавий, і я знаю причину цієї радості.

– Я познайомився з дівчиною, якій потрібна наша допомога.

Чому він не може сказати все прямо? Хоч яке різноманіття буде. «Я зустрів ще одну жертву» звучить набагато правдивіше.

Чергова квітка в букеті Жоржа – ось як, виявляється, виглядає нескінченність. Я не завмираю від жаху, бо вже надивилася, як сохли ланцюги. Тільки ледаче думаю, чи буде нова квітка такою ж боягузкою, як Такка, або мені пощастить, і Жорж вибрав дівчину, здатну на десятки безпорадних спроб.

Айстра не стримується і здригається. Колись я би подумала, що то від страху та безнадії. Надто довго минуло з тих часів, і тепер я знаю: вона боїться лише суперництва. Навіщо їй ще одна дівчина, коли вона і від попередніх позбулася би з радістю, щоб назавжди залишитися з Жоржем на терасі. Як же ти дурна, Айстра, ще дурніша за мене. Ти була перша, і пройшли десятки місяців перш, ніж Жорж привіз Сциллу. Якщо ти не змогла переконати його тоді, що ти – єдина і більше йому ніхто не потрібен, тепер вже запізно.

Я лінуюсь це розповідати. Сторінки зеленої папки турбують мене куди більше. Не знаю, як Жоржу вдалося розвернути мої вчинки зовсім іншою стороною, але зараз я бачу в них егоїзм, байдуже ставлення до інших, емоційну глухоту. І вмить пересмикуюсь так само, як й Айстра до того – знову незвичні слова в моїй голові. Це Жорж так говорить, але я так думати не можу.

Він знову веде мене на терасу, як би я не відволікала його. Я сідаю у крісло і верчу в руках подушку. Шкода, що дощ не йде, дивитися на нього така захоплююча справа. В принципі, підходить що завгодно, лише б не вертатися до папки: я не знаю, яке чудовисько вилізе з наступної сторінки. Жорж велів прочитати хоча б один запис, щоб не опинитися знову в перетримці, і я відкриваю книгу моїх злочинів.

В кінці сторінки підсумок: «Відсутність каяття, бажання заподіяти біль, агресія». Такого точно не було, Жорж знову прикрасив ситуацію, щоб вписати її до папки. Я пробігаю очима перші рядки, щоб переконатися в його лицемірстві. «Виставила Мар'яну меркантильною ​​ошуканкою». Далі можна не читати. Ясно, звідки такий невтішний підсумок: я зачепила його улюбленицю, і тепер в моїй папці чорніють дурні слова.