Глава 15

Дощ жахливо на мене впливає, і Жорж це знає, але все одно тягне під мерзенні краплі. Така безмежна віра – в дощ, себе, в мене навіть. Тераса дратує після моєї другої втечі. Там я бачила набагато більше неба, дерева і мох – той вогкий мох я й досі відчуваю. Улюблене місце Жоржа стає уламком всесвіту, який чекає мене за воротами. Того, першого разу, я чіплялася за крісла і дошки, лише б не вертатися до вітальні. Тепер моя свобода більшає, але все ще обмежена метрами, як і спальня. Можна не дивитися на ворота і уявляти, що насправді я вільна. Можна, але не треба.

Над нами скляна стеля, і я впевнена: він сам її зробив, щоб бачити дощ краще. Я часто уявляю, як блискавка потрапляє в неї, осколки падають на Айстру, Німфею, на кожну з них. Тільки на мене стеля ніколи не впаде, навіть якщо я просиджу під нею років сто. Завжди здається, що погане може статися з ким завгодно, але не з тобою.

Ми сідаємо, як давня заміжня пара, і нічого, що мої ноги закуті. Він простягає папку. Зелену, звичайно. Я відкриваю і, не прочитавши ні слова, кажу йому:

– Думала, що ти зеленим будеш писати.

– А що писати в папці Німфеї тоді? – посміхається він.

– Навіщо? Адже вона вже зцілена.

– Вона не завжди такою була.

– Тільки не треба твоїх повчань, що вона була така сама, як і я, і в мене є шанс виправитися.

– Тобто ти не хочеш чути правди. Думаєш, вона відрізнялася чимось від тебе?

Я відмахуюся від його слів і відкриваю папку з кінця. Завжди так роблю – нема ніякої користі в тому, щоб знати, що було спочатку, якщо мене цікавить теперішнє. Ось запис, як я вдарила Айстру книгою. Рядки рівні, ні знаків оклику, ні підкреслень, я так ніколи не писала. Суцільні факти, чистовик без єдиної помарки, і виглядає він неправдоподібним. Я довго дивлюся на підсумок, який вміщається в два нудних слова: «неконтрольована агресія». Ледве стримуюся, щоб не обізвати Жоржа дурнем, і намагаюся говорити рівним тоном, але виходить все одно роздратований:

– Це все дурниці, Жорж. Я намагалася вибратися з будинку, про яку агресію йде мова. Коли тебе грабують, ти даєш здачі, і це зовсім не напад. Ти ж не думаєш, що мені подобається кидатися книгами?

– У цій ситуації ти проявила відразу три ознаки соціопата. Втечі і погоні, розбиті вікна – це нестерпне жадання адреналіну. Друга – брехливість і маніпулювання. Ти розставила пастку для Айстри, і вона повірила тобі, бо це правильно, вірити людям. І третя – заподіяти біль іншій людині, яка завжди поводиться з тобою добре. Це безпричинна агресія. Забудь, що це твій вчинок, подивися зі сторони. Ти ж бачиш, ніде немає моєї оцінки, моїх емоцій. Лише поглянь на факти.

Я дивлюся на таблицю моїх втеч. Замість логічного заключення «невдала втікачка», «Замія-спробунок» написані дурні слова: «потреба в стимуляції».

– Та ти знущаєшся з мене!

– Подивися уважніше. Тебе дратує рутина, їжа і уроки в один і той самий час. Типова характеристика соціопатів, вони роблять все, щоб позбутися від нудьги.

– Я від ланцюгів намагалася позбутися, а не від нудьги.

– Вони лише наслідок твоїх думок і вчинків. Зміниш думки – спадуть і ланцюги.

Знову цей повчальний тон, безмежна віра в свою правоту. Було б непогано, щоб стеля впала на нього прямо зараз. Я піднімаю голову: жодної тріщини на склі, а на небі не з’являються блискавки, щоб вдарити Жоржа. Безглуздий день.

– «Нездатність спрогнозувати майбутнє». «Не аналізує інформацію». Це що таке?

– Ще одна ознака. Соціопати нездатні вчитися на помилках, що ти кожного разу підтверджуєш своїми втечами.

Коли він вимовляє слово «втечі», голос такий добрий і пробачаючий, що я майже посміхаюся у відповідь. Мої спроби шикуються похмурим рядом, і такі вони безпорадні, що Жорж повинен сказати:

– Ну ж бо, Замія, постарайся хоч трохи продумати план, не поспішай.

Тільки замість цього він пише образливі слова про те, що я не здатна передбачати майбутнє. Можливо, в цьому він не помиляється, якщо дивитися на результат: ланцюги ще й досі обвивають мої щиколотки. Читати інші сторінки я зовсім не хочу – хіба мало мені прочитаного, і, можливо, він має рацію у чомусь ще.

– Тобі потрібен час усвідомити. Я можу залишити тебе тут, тільки пообіцяй, що не будеш втікати.

– Добре.

– Я серйозно. Це марна справа, будинок на сигналізації. Якщо все-таки спробуєш, я залишу тебе в кімнаті відпочинку на два тижні. Не хочу, ти не думай, але у мене не буде іншого виходу.

– Добре, я ж сказала.

За скляними дверима Айстра чекає Жоржа і поспіхом щось каже йому, коли він заходить до вітальні. Я не чую слів, але не треба довго думати, що саме. «Як ти можеш її залишати, Жорж. Адже вона заслуговує покарання, Жорж. Замія небезпечна для інших і для себе теж, Жорж». Не знаю, як він не зійшов з розуму, поки жив з нею удвох.

Я посміхаюся і махаю Айстрі. Чекаю її незадоволеного погляду, а потім повертаюся до товстої папки. Сторінки з цупкого паперу, щоб не пошарпалися, коли Жорж буде перегортати їх сотні разів. Скільки ж поганих вчинків я мала зробити, щоб назбиралося стільки листів. Жорж жодного разу не згадує моє справжнє ім'я. Можливо, це й на краще, воно не для цього будинку.