Глава 14

Я залишаю квіти вдома, а сам їду до «Уламку». Я не впевнений, що вчинив правильно, розповівши їм про соціопатію. Що ж, якщо не складеться з цим букетом, завжди можна виправити з наступним. Я приїжджаю бадьорий, налаштований обміркувати ситуацію з Замією: якщо вже тераса мені не допомагає, можливо, допоможе друга домівка.

– Надміру зовсім не треба, лише зроби цю виставку краще минулої.

Яків стоїть, оточений своїми підопічними. Каже він це хлопчині ліворуч, а трохи в стороні я бачу художника, якому Такка розмалювала картини. Та виставка привернула увагу, і юнак десь місяць ходив приголомшений оваціями. Не варто очікувати чого іншого, якщо цим зайнявся Яків. А ось тепер наш успішний куратор говорить про іншу виставку вже своєму наступному даруванню. Щиро кажучи, я б і не відрізнив цих художників – вони так схожі, та й картини, напевно, теж: яскрава мазня, щоб привернути більше уваги. Ось за поглядом, ненависним, відчайдушним, безперечно, відразу розумієш, хто залишився в минулому. Нехай виставка була вдалою, завжди потрібен свіжак, повторює Яків.

– У галереї місце для чотирнадцяти картин, а у мене п’ятнадцять, – тягне нова зірка, для якої все же попереду.

– А хто тебе просив про п’ятнадцять, а?

– У мене нова добірка, якраз чотирнадцять, – втручається непотрібний художник.

Яків не називає їх по імені, занадто багато часу витрачається на запам’ятовування. Так і сипле свої безособові речення. Він відмахується від старого дарування. Навіщо йому ворушити вугілля, коли можна розвести нове вогнище? І так раз за разом, хлопці і дівчата міняються, цей новий художник скоро буде дивитися так само люто і жалісно, що й перший. Кругообіг життя на безмежній терасі «Уламку».

– Не потрібна мені твоя п’ятнадцята картина.

– Але вона частина циклу, замикає коло, – протестує юнак.

– Картин має бути чотирнадцять. П’ятнадцяту можеш повісити в своїй кімнаті, нехай замикає там все, що їй заманеться.

Яків обертається навколо себе і запитує:

– Поясніть же хтось цьому юному генію. Два ряди картин. Зліва сім і справа сім, щасливі цифри. Послухай, у тебе щаслива сімка два рази, не псуй її непотрібним полотном.

Яків прав – сімка на щастя, хоч мама і повторювала, що цифри рівні і двійка нічим не краще за вісімку. От би і у мене було сім квітів, тільки куди їх розмістити. Та ще й спробуй приділити кожній увагу… Голос батька зупиняє мої безглузді виправдання: хочеш зібрати цілий букет, то не звертай уваги на перешкоди, а берися за справу.

Я помічаю дівчину в сльозах. Поруч стоять кілька чоловіків, а посеред та, що сміється сильніше всіх. Сміх цей заразливий, тільки його не хочеться розділити. У ньому я бачу заразу, яка вразила її. Так само сміялася Замія, а до неї Сцилла, перед цим Німфея і Айстра. Жахливий, безсовісний сміх, ще одна ознака хвороби. Упевнений, що вона перша почала насміхатися над заплаканою дівчиною. Пожартувала, нітрохи не турбуючись про наслідки.

Я не пам’ятаю імені, яким вона називає себе зараз, але вже подумки розкриваю довідник на потрібній сторінці. Як же простіше тепер підбирати імена. Пам’ятаю, Айстру я так і привіз додому з її минулим ім’ям і кілька тижнів не знав, як її називати. Вона стукала у вікна безіменна, мабуть, тому її переродження зайняло стільки часу.

«Канни – одне з найкрасивіших, найефектніших трав’янистих багаторічників. Цінується за багате листя, сильний ріст, яскраве цвітіння». Листя у неї дійсно багате: волосся спускається нижче плечей, укутуючи. «Сильний ріст». Вона вища за мене на півголови, хоч я і не низький. «Яскраве цвітіння». Волосся її занадто світле, а очі карі, куди вже ефектніше? Тепер дивитися на дівчину набагато приємніше, варто було підібрати їй правильне ім’я. І буде ще краще, коли вона одягне червону сукню.

З часом легшає не тільки з вибором імен, а й з розпізнаванням соціопатів. Цей особливий сміх, ці кривляння і міміка – все доповнює портрет. Тільки я не поспішаю і все одно збираю дані. Немає нічого важливішого фактів, проаналізованих і з’єднаних єдиним раціональним чином.

Поряд з нею стоїть якійсь приїжджий. У групі чітко розподілені ролі. Він – головний, вона прагне отримати від нього побільше уваги, а інші лише відтіняють його. Він каже з посмішкою, за якою я бачу презирство:

– Ваші європейські міста так схожі. Побуваєш в одному – і немов всі об’їздив. Тільки це інше. Таке безглузде, не місто, а звалище: маєтки затхлих сімей, які вважають себе засновниками; нескінченні райони висоток, де нічого робити, тільки нудишся; південь, де майже нічого немає, тому що всі його бояться, хоча смішно не використовувати територію. Комічне місто, що тут скажеш.

Начебто він і хвалить: ось, я виділяю ваше місто серед інших, нудних і непомітних. Але це лише поблажка представника вищої раси. Навколо нього всі схвально усміхаються, і тільки я хочу вдарити його. Хотів би я подивитися на їхні будинки, всіх цих приїжджих, у яких міста суцільні індивідуальності. Багато в чому він правий, звісно, інакше його слова не зачіпати б так мене. Старі сім’ї зберігають свої особняки і верещать про культурні пам’ятки та історію, варто лише запропонувати знесення застарілих стін. Вони захищають свої будинки, і я розумію їх, як ніхто інший. Тільки історію створюють люди – тут я бачу глузливий погляд батька – а не каміння. І я один з тих, хто зробить історію щасливою.

Саме це для мене головне, а не дурні слова якогось туриста. Я думаю про те, що терапія не допомагає Заміі, отже, заважає зробити історію щасливою. Що ж, потрібно добре обміркувати інші варіанти. Колись мені здавалося, що навчити квіти каяттю – найскладніша частина, а тепер лише посміхаюся давнім страхам.