Глава 12

Я слухаю розповідь Айстри, все до єдиного слова, як би не хотів замість цього піти на терасу, сісти в жовте крісло, слухати дощ і перебирати спогади. Як же так вийшло, що минуле – світле і щасливе, а теперішнє пронизане втечами, порізами і обманами, сіре і тьмяне, скільки би я не розмальовував ланцюги, не приносив яскраві сукні?

– Добре, Айстра, я розберуся з цим. Як твоя голова?

Вона морщиться і бурчить щось нерозбірливе. Я все киваю, і тоді вона підвищує голос:

– З нею треба щось робити. Замія стає дуже небезпечною! Спочатку Сцилла, тепер я. Чекаєш, поки вона когось вб’є?

– Але ж ми розібралися, вона не причетна до ситуації зі Сциллою.

– Це ти так вирішив.

– Айстра! – Я теж підвищую голос, від чого вона ніяковіє і ніби меншає.

Я міг би нагадати Айстрі всі її проступки, але це так безтактно, тому я стримуюся і йду до своєї кімнати. Немає сенсу відкладати неприємні речі на потім, від цього вони не зникнуть. Я дістаю папку Заміі і пишу багато-багато жахливих фраз. Описую ситуацію до найдрібніших деталей і в кінці виводжу зовсім вже погані слова: «Лицемірність, маніпуляції. Агресія».

Я вписую ознаки соціопатії до її файлу і згадую чергову мамину пораду: чим більше даних, тим точніше результат. Я не сумніваюся в діагнозі Заміі, але нащо мені ця правильність, коли я не можу допомогти. Можливо, я помиляюся з лікуванням? І я сиджу, обмірковую різні техніки. За обідом я майже не розмовляю та не їм, лишень перебираю в пам’яті записи Заміі і не зводжу з неї очей, аж поки Айстра не трясе мене за плече і нагадує:

– Тобі пора на роботу.

– Я сьогодні не їду.

Вони здивовано дивляться на мене, всі п’ятеро – це вперше, коли я не з’явлюся на роботі без причини. Навіть після смерті батька я прийшов до клубу наступного дня, і всі намагалися вигнати мене, щоб посумував як слід. Але то дурниці, життя не вистачить для всіх нещасть. Спочатку ти жалієшся, що мама не приїжджає ні в перше літо, ні наступного. Горе твоє не закінчується, тільки через п’ятнадцять років додається ще одне. Тієї весни я працював щодня без вихідних. Зняв собі коробку неподалік, квартирою це складно було назвати. Двадцять стандартних сірих квадратів, ні тераси з жовтими кріслами, ні вирізаних оленів на полицях, і це радувало найбільше.

Айстра хмуриться, але нічого мені не каже і нагадує квітам, що заняття почнуться через п’ятнадцять хвилин. Такка затримується, мнеться, але все ж говорить мені:

– У спробі Сцилли є дещо добре.

Поки я очікую жахливих припущень, які можуть придумати тільки соціопати, вона продовжує:

– Тепер ти можеш бути впевнений, що вона не така. Лише кілька ознак, які треба підправити, але не набір.

Я киваю, погоджуючись. Психопати не прагнуть до суїциду, це правда. Значить, можна не хвилюватися за Сциллу – скільки б листів я не списував нотатками, все одно переживаю, що упустив якісь ознаки і сплутав соціопатію з психопатією. За хвилину я забуваю несподівану радість. Я нікому не говорив, за якою ознакою відібрав їх і привіз на лікування. Соціопати хитрують і брешуть, варто сказати їм, що саме я хочу виправити, вони миттю підлаштуються під ситуацію, побачать рамки, в які їм потрібно влізти, щоб виглядати нормальними.

Щастя від того, що психопатія до Сцилли не відноситься, зникає. Такка, яка повинна стати наступною зціленою квіткою, напевно, брехала мені з самого першого дня, коли притримала мою руку, закликаючи замовкнути, і назвала своє нове ім’я. Вона знала, що я виправляю соціопатів, знала схему і як реагувати на терапію. Я не можу тепер довіряти жодному її слову, жодному вчинку! Такка, яку я вже уявляв свого наступного удачею, виявляється обманщицею. Її перелякане обличчя лише підсилює мій гнів, і я виходжу з дому подалі від неї. Я сиджу на терасі до самого вечора, а потім збираю їх у вітальні. Немає сенсу приховувати те, що знає вже половина букету.

Заразом я проведу експеримент з першим випуском і подивлюся, як поводяться ті, хто вже знає про принципи мого вибору, і ті, хто тільки зараз їх почує.

– Замія, сьогодні у тебе щасливий день.

Я посміхаюся, щоб створити невимушену атмосферу, але отримую протилежний результат. Замія дивиться так, ніби у мене в руках сокира.

– Сьогодні вечір відвертих розмов, так що питайте про все, що хочете знати.

Всі мовчать. Айстра надає слово іншим, Сцилла знову прикидається, що її нічого не цікавить, і я чекаю запитань від інших. Нарешті, Замія не витримує.

– Серйозно, нікого не цікавить, чому ми тут застрягли? Добре. Жорж, чому я?

– Тому що ти знала мене раніше, значно легше повірити вже знайомій людині. Ви знаєте, що я не зроблю чогось поганого, а незнайомцю поки довіришся… Але ж вийде морока!

– Ти знаєш сотні людей, чому саме я? Не хтось інший, а я закута в ці кайдани, чому я сиджу в цьому будинку?

– Ви вже знаєте, що моя мама була нейробіологом…

– Не час для зворушливих розповідей про твоїх чудових батьків!

Я не звертаю уваги на слова Заміі і продовжую:

– Все, що мені залишилося від неї – це кілька спогадів та пара подушок, які ми вишивали з нею. Розробляй дрібну моторику рук, говорила вона, і я намагався, але, як ви бачите по вишивці, не дуже вдало.