Глава 11

Після тієї жахливої розмови на терасі проходить декілька днів. Айстра забирає Соню до себе, а я знову залишаюся сама, хоч і не в перетримці. Я відсипаюся і не хочу виходити з кімнати, але Жорж все намагається витягнути мене кожного разу, коли приходить.

– Пора, Замія, все в порядку. Ти не вмовляла Сциллу, немає в цьому твоєї вини, значить, ти повинна продовжити навчання.

Я лінуюся питати подробиці його грандіозного плану. Все, що я бачу з ранку до вечора, а потім у снах – Соня, яка чомусь лежить під дощем, краплі розмивають її кров, і тоненькі струмочки стають прозорими. Приходить Жорж шість-сім разів на день, а коли їде до «Уламку», то заходить Німфея. Айстри не видно. П'ятий ранок – яка іронія, щаслива цифра нашого букету – виявляється оновлюючим: я викидаю нісенітниці з голови, які тоді нашептав мені дощ. Немає моєї провини в ситуації з Сонею, чого я тільки ридала, не можу зрозуміти. Чудовий п'ятий день відроджує минулу версію мене – ту, яка вибивала вікна і лізла на свободу, яка хапала ключі і ламала будинок, щоб вибратися з нього. Думки про втечу повертаються, і цього разу я, врешті-решт, продумаю деталі.

Заходить Жорж, і я погоджуюся піти на сніданок. Німфея щебече вітання, Айстра киває, Такка мовчить. Соня ніби не помічає моєї появи, а ось я смикаюсь і відводжу погляд від волошкових пов'язок на її зап'ястях. Блакитний – улюблений колір Жоржа, який він віддав Соні, а я все дивувалася, чому ж не Айстрі. Напевно, це додає йому переживань – синява Соні не допомогла, не оновила і тільки погіршує її стан. Жорж дивиться на неї і зітхає, і Айстра шепоче так голосно, що чують всі:

– Ти не можеш докоряти собі. Депресія Сцилли не твоя вина. Звідки ти знаєш, що таких нахилів у неї не було раніше?

Я намагаюся встати, щоб стукнути когось із них, метнути стакан, щоб осколки порізали шкіру, а ще краще – задушити їх ланцюгами. Я спотикаюся через ногу Такки, яку вона виставила навмисно. Її я теж не проти вдарити: якби вона не побоялася стати союзницею, переживаючи про свою репутацію, якби ми діяли разом, з'явився би шанс – їх було всього троє. Він, Айстра і Німфея проти мене, Такки і ножа. Любов проти ненависті, як зворушливо сказав би Жорж. Він підходить до Соні, поправляє блакитні бинти і стурбовано запитує:

– Ну що з тобою не так?

Я кричу і, коли ніхто не повертається до мене, розумію, що крики мої лише в голові. Зовсім скоро я не буду розділяти реальність і фантазії, як Соня, у якої він запитує, що не так. А що так? Його добрі наміри вже прожерли дірки в мозку Соні. Хоча ніяка вона не Соня тепер, а знову Сцилла. Щоправда, це тільки в міфології Сцилла була небезпечною, а наша ріже руки по щасливих п'ятницях. Жорж сідає поруч з нею і говорить з посмішкою:

– Сцилла, у тебе очі вільної людини. Мама мені завжди повторювала, що в блакитних очах плескають хвилі океану, а, значить, і свободи. Поглянь ось на мене.

– У мене теж блакитні очі, Жорж! – радіє Німфея.

– І хіба ти не вільна? Хіба не щаслива?

Німфея сидить без ланцюгів, але до свободи їй далеко. Жорж бреше і не переймається від цього. Хоча він не соромиться крадіжки людей, що йому такі дрібниці. Його мати була права, у нього і справді в очах хвилюється чортове море, немов це означає щось хороше. Вода – це завжди неприємність, коли промокле плаття, а коли змите місто. Жорж відчуває в собі право затягти нас всіх на дно. Забирає, а потім випльовує на берег округлі камінці і скельця – ніби й ті самі, тільки поліпшені. Вкладає частинки, яких ніколи не було, і скоро їх стане так багато, що вони переважать мене справжню.

Моє триголове майбутнє сидить переді мною. Щаслива, вільна Німфея, втрачена Сцилла і Жорж, який веде нас морським дном. Три різні шляхи, і я не знаю, що з цього вибрати. Можна мені свою дорогу, Жорж? Втім, мої переживання його не хвилюють і він продовжує:

– Мама, мабуть, єдина, хто захоплювався моїми очима. Інші люди все говорили, що я дивлюся надто пильно, і очі мої крижані, а я не бачив в цьому нічого страшного, бо холодна синява – це шматочок нашого справжнього міста. Пару раз, уже після квітня, коли помер батько, я навіть чув, що погляд у мене, немов нікого немає вдома. Перший раз я посміявся, потім намагався зрозуміти, що люди мають на увазі, адже мова йде про мої очі, як мене там може не бути. Мама такій нелогічності навіть не обурилася би, лише розсміялася би.

– Напевно, ти тепер ненавидиш квітень, – каже Такка.

Та яка різниця, нехай ненавидить хоч кожен день, нам від цього не легшає.

– Тільки один квітневий четвер, інші дні ні в чому не винні, – відповідає Жорж.

– Ми теж ні в чому не винні, – не стримуюся я, –але ти все одно нас вкрав.

Айстра кривиться, Німфея лякається різкості моїх слів, і навіть Такка виглядає незадоволеною.

– Не вкрав, а надав вам можливість виправитися, – повторює Жорж в сотий раз і вивалює на нас непотрібні спогади.

Він розповідає про батьків, а я своїх навіть не згадую. Не думаю про сім'ю, друзів, про улюблене кафе, яке відкривається о шостій ранку, і люди стоять в черзі вже в таку рань. Якщо вечір в «Уламку» не складається, я теж стою в довгій сукні і притримую поділ; або в блискучому короткому, в якому відбивається навіть таке тьмяне сонце, як наше. І два брати ще у мене, і сестра – батьки ніби страждали зайвою справедливістю і народили порівну дівчат і хлопців. Ото пощастило народитися серед такого натовпу! А потім думаю – ну і добре, втрачати четверту частину дітей не так важко, як цілу.

Я не згадую нічого з цього, ні єдиної історії, тому що я лише функція. Людина-завдання, дівчина-втікачка. Я нічого цього не згадую, не пригадую, ні... Німфея утримує мою руку: виявляється, я розмірено стукаю ланцюгами по столу. Ось як, напевно, вийшло у Сцилли: починаєш з малої дурниці, а закінчуєш биттям об стіни.