Глава 3

Складно тижнями не виходити з дому. Складно, коли на дверях замки, а на ногах кайдани. Але найскладніше – бачити поруч людину, якій звикла довіряти і яка замикає тепер замки на дверях, замки на ланцюгах. Після жалісної розповіді Айстри про мою кволу спробу втекти, Жорж відводить мене до перетримки, і я знову рахую дні по їжі, яку ставлять в годівницю. Через чотири вівсянки Жорж намагається ще раз:

– Спробуємо знову, Замія. Неправильно, що ти сидиш сама, пропускаєш заняття і ні з ким не спілкуєшся.

Я мовчу, все одно мої слова йому не сподобаються. Він веде мене в ту саму спальню. Тепер Німфея боїться мене: тваринка не тільки кричить та зриває заняття, але й нападає. У перетримці я майже не спала, в цій кімнаті я, буває, що не прокидаюся, поки Жорж не трясе мене – чи то нерви мої виснажені, то чи звикаю. І мені не подобаються обидва варіанти. Перші секунди найжахливіші: в напівдрімоті підсвідомість сприймає його якщо не другом, то хорошим знайомим, який допоможе при нагоді і вже точно не зашкодить. Потім я прокидаюся остаточно, бачу ланцюги в його руках і кожен раз хочу розридатися, тільки втішити мене нікому.

Прокинутися о восьмій, зарядка, душ, розмови за сніданком, потім навчання, як Жорж продовжує називати безцільно проведені години. Кожна дія звичайна до нудоти, все разом – не життя, а дикий абсурд. Ланцюги зеленого кольору супроводжують мене з восьмої ранку, коли Жорж клацає замком навколо щиколоток. Важкі кільця заважають на ранковій зарядці. Коли я скаржуся одного разу, Айстра лише відмахується:

– Вважай це додатковим навантаженням, Замія.

І сміється, а Німфея підхоплює її сміх. Чудовий жарт, дійсно. Я вважаю зарядку черговою дурістю, як і все в цьому будинку, Айстра ж підбадьорює:

– Ще двадцять стрибків! Змінюючи фізіологію, ми змінюємо психологію.

Фраза звучить жахливо. Вперше я чую її від Жоржа і дивуюся: в клубі він здавався таким нормальним, а тепер вигадує усіляку нісенітницю.

Я швидко звикаю до свого нового імені, мабуть із-за його безглуздості, і ходжу собі як недо–країна. Обидва мої імені об'єднують буква – в новому однієї не вистачає, щоб називатися на честь країни, а в старому одна зайва, тому моє ім'я пишуть постійно з помилкою, скільки б я не виправляла. Писали, правда, а не пишуть. Минулий час стає таким складним. Я вирішую: Замія так Замія; звучить як жало, і це мені подобається. Чорнити своє справжнє ім'я я не збираюся і ховаю його на дальню полицю в пам'яті, щоб потім забрати. Лише кажу Жоржу:

– Ти пропустив букву, якщо хотів назвати мене на честь країни.

– Не така вже й відома країна, щоб навіть знати її назву.

Він дивується так щиро, і я хочу сказати йому, що я геніальний геній. Хочу сказати, що була в цій Замбії, задрати підборіддя і піти ображеною. Не хочу тільки згадувати, як сперечалася зі своїм другом, програла і на все життя тепер запам'ятала непотрібну назву. І сиділа я, підібгавши ногу під себе, як робила з дитинства і як не роблю тепер, коли заважають залізні кільця. Той спогад дзвінкий, як моє ім'я, і ​​такий справжній – руку простягни і опинишся на м'яких пошарпаних кріслах, а навпроти сидить той самий друг, такий вільний, що я задихаюся на мить від картинки.

Жорж веде себе, як передбачливий менеджер «Уламку», який став майже другом і частенько зберігав для мене столик навпроти входу. Я могла розраховувати на краще місце, якщо не приходила його улюблениця, Мар’яна. Кілька місяців назад вона перестала з'являтися в клубі. Я думала, що вона поїхала, а коли Жорж привіз мене сюди – що побачу її в сусідній кімнаті. Але тут її немає, і я сподіваюся, що хоч у неї склалося все добре. Я все ще не можу повірити, що це той самий Жорж, який зараз стоїть переді мною, тому вигадую казку про братів-близнюків. Мій справжній Жорж стоїть на терасі «Уламку», а цей самозванець. І від цього легшає.

– Знаєш, я зовсім не хотів забирати ваші імена, але кращий спосіб об'єднати незнайомих людей...

– Незнайомих? – перебиваю я.

Підборіддя стискається мимоволі, я готова розплакатися в сотий раз за ці дні. Жорж на мить замовкає, але потім продовжує:

– Кращий спосіб – відібрати у них щось, змусити пожертвувати чимось.

Я брязкаю ланцюгами, але він відмахується від натяку.

– Не думай, що я радію. Для мене це така ж втрата, як і для кожної з вас. І коли я приймаю жертву, натомість теж щось даю.

– Ланцюги?

– Ну годі вже. Цілі, я даю вам нові змісти, сенс прокидатися вранці. І, до речі, Замія – це квітка, як і ти тепер.

Не країна, а квітка. Що ж, хлопчик знайшов собі іграшки і дав їм нові імена.

– А ти, виходить, охороняєш тендітні бутони?

Він посміхається м'яко, зовсім як в клубі, і мій мозок каже: це Жорж, якого ти знаєш стільки місяців, він не зробить нічого поганого. Тільки ланцюги дзвенять про зовсім інше.

– Доглядаю, бережу і допомагаю стати сильніше. Я не охоронець, швидше садівник.

Я, звісно, сміюся, коли чую це вперше, і думаю, що зрозумію все пізніше. Тільки кожного дня він розказує ту саму казку про те, що ми опинилися в його домі через свою поведінку, про виховання і правильну дорогу, яку вже побачили інші. Ця маячня мене не влаштовує, і я пропоную йому десятки версій, чому він тримає нас під замком.

– Ти хочеш зібрати собі гарем?

Він щиро вжахається, і я уточнюю:

– Значить, для інших?

Він мотає головою, і я закидаю його іншими варіантами. Коли я допускаю, що нас пустять на органи, Жорж сміється. Оце він даремно: всі мої здогадки укладаються в шаблони, його ж варіант – затягувати дівчат до себе, щоб місто стало ідеальним – звучить явно нестандартно. Я б навіть заслухалася такою історією, якби за келихом шампанського подружка прошепотіла мені:

– Знаєш, один дивак збирає людей, щоб змінювати наше місто на краще. Закриває в своєму будинку, вчить правильним речам і чекає, коли вони перевиховаються. Хіба не смішно?

Я б зачаровано слухала, перебиваючи тільки короткими «Нічого собі!», «Серйозно?» та іншими дурницями. Навіть допомогла б з назвою, «Ланцюги та цілі» звучить просто, але доречно. Тільки для мене це абсурдна реальність, а не вигадана історія.