Розділ 30

Минуло ще трохи часу.

У спальні панував спокій, який так рідко випадав їм останніми днями. За вікном світило сонце, а будинок нарешті перестав нагадувати поле бою. Було чути лише приглушені голоси знизу та зрідка — сміх, який долинав із кухні.

Пейтон стояла біля ліжка і закінчувала вдягатися. На її обличчі залишалася легка, задоволена усмішка. Вона вже почувалася значно краще, ніж кілька годин тому, коли лежала непритомна на підлозі вітальні. Пітер сидів на краю ліжка і спостерігав за нею. Іноді йому здавалося дивом уже те, що вона зараз поруч. Пейтон помітила його погляд і звернулася до нього.

— Щось не так, інспекторе?

— Ні, — відповів він. — Просто дивлюся.

— І що бачите?

Пітер задумливо нахилив голову.

— Дівчину, яка за один день перемогла демона, зруйнувала половину будинку і все одно виглядає краще за всіх, кого я знаю.

Пейтон тихо засміялася.

— Гарна спроба підлещитись.

Вона поставила ногу в чобітку йому на коліно і трохи підняла брову.

— Допоможете, інспекторе?

Пітер посміхнувся.

— Це вже офіційне прохання?

— Абсолютно.

Він обережно підтримав її ногу і застібнув блискавку на чобітку.

— Готово, міс Гілліс.

— Дуже професійно.

— Я стараюся.

Пейтон похитала головою і повернулася до нього спиною. Її волосся спускалося на плечі, приховуючи застібку сукні. Вона мовчки відкинула локони набік.

— А тепер?

— Це вже підвищення кваліфікації.

Пітер підвівся з ліжка і обережно застібнув блискавку. Закінчивши, він на секунду затримав руки на її талії. Пейтон обернула голову через плече.

— Що?

— Нічого.

— Брешеш.

— Можливо.

Вона усміхнулася.

— Я так і знала.

Через кілька хвилин Пейтон уже стояла перед дзеркалом. Вона уважно поправила темні локони, розправила низ сукні та критично оглянула себе.

— Ну?

Пітер сперся плечем об шафу.

— Ідеально.

— Я навіть не здивована.

— Бо ти знала відповідь.

— Саме так.

Вона ще раз поглянула у дзеркало і задоволено кивнула. Потім раптом схопила Пітера за руку.

— Ходімо.

— Куди?

— Рятувати сніданок і заспокоювати Мел.

Пітер тихо засміявся.

— Думаєш, вони нас уже шукають?

— Мелінда точно.

— А інші також?

— Паркер вже придумала щонайменше три теорії змови.

Вони разом вийшли зі спальні та почали спускатися сходами. Щойно вони зайшли на кухню, всі присутні одночасно повернули голови у їхній бік. Настала підозріло довга тиша. Пейтон одразу зрозуміла, що це недобрий знак. Паркер повільно подивилася на годинник, потім на Пейтон а потім знову на годинник.

— О.

Мелінда схрестила руки на грудях.

— Не пройшло і пів дня.

— Ми вже думали відправляти пошукову групу, — додав Кріс із цілком серйозним виглядом.

— Я пропонувала це ще годину тому, — підтримала Паркер.

Пейтон важко зітхнула.

— Ви всі нестерпні.

— А ти запізнилася на сніданок! — одразу парирувала Мелінда.

Пітер сів за стіл і невинно підняв руки.

— Я тут ні до чого.

— Брехун, — одночасно сказали Паркер і Мелінда.

Після чого вся кухня вибухнула сміхом і за дуже довгий час це був просто звичайний сімейний ранок. Без демонів. Без битв. Без страху. Лише родина, друзі і довгоочікуваний спокій.

Мелінда поставила перед Пейтон тарілку з яєчнею, а поруч — велику чашку кави. Потім так само поставила сніданок перед Пітером.

— Ось, їжте! — усміхнулася вона.

Пейтон навіть не відповіла, вона відразу схопила виделку і буквально накинулася на їжу. Паркер, яка сиділа навпроти, кілька секунд спостерігала за цим видовищем із широко розплющеними очима.

— Господи... Ти взагалі жуєш?

Пітер ледь стримував сміх. Пейтон саме запивала кавою черговий шматок яєчні. Мелінда повільно підняла брову.

— Ти кудись поспішаєш?

Пейтон завмерла, підняла голову. Щоки були набиті їжею майже як у хом'яка. Вона спробувала щось сказати, і з третього разу вийшло.

— Я просто така голодна!

На кухні запала секунда тиші. Потім Паркер голосно розсміялася.

— Тепер краще, зрозуміло.

Кріс удавано задумався.

— Мені здається, чи ти сказала: "Допоможіть, мене викрали демони".

— Дуже смішно, — пробурмотіла Пейтон.

Вона нарешті прожувала їжу, ковтнула і зробила великий ковток кави, потім випадково глянула на годинник і завмерла.

— Ой.

Усі одночасно подивилися на неї.

— Що на цей раз? — запитала Мелінда.

Пейтон ще раз подивилася на годинник на руці.

— З розуму зійти...

— Що сталося?

— З хвилини на хвилину приїдуть тітка Пайпер і дядько Лео!

Після цих слів вона знову почала їсти з такою швидкістю, ніби від цього залежала її доля. Паркер сперлася підборіддям на долоню.

— А тепер поясни, чому ти їси швидше через приїзд родичів?

— Щоб не жувати їжу перед ними!

— І?

— І тітка обов'язково почне розпитувати!

— Логічно.

— Дуже багато розпитувати!

— Теж логічно.

— І я не хочу відповідати на питання голодною!

Пітер засміявся так голосно, що мало не вдавився кавою.

— Це найкращий аргумент, який я чув.

Мелінда похитала головою:

— Заспокойтесь, це мої батьки, я беру їх на себе.

Але договорити вона не встигла — коридору почувся гуркіт закриваючихся дверей, наче хтось дуже впевнено увійшов до будинку. За мить пролунав знайомий жіночий голос:

— Ми вдома!

Пейтон застигла з виделкою в повітрі а Паркер одразу усміхнулася.

— А ось і вони.

Долинув глухий звук валіз, які впали на підлогу.

— Лео, я ж казала, не став її біля сходів!

— Вона сама там опинилася!

— Валіза не може сама там опинитися!

— Пайпер, тут усе може.

На кухні всі дружно розсміялися. Пейтон витерла губи серветкою.

— Так... це точно вони.

У коридорі продовжували лунати голоси.

— Ти забрав сумку?

— Яку саме?

— Лео!