Розділ 29

Пейтон різко вдихнула повітря і розплющила очі, ніби виринула з глибини. Перші секунди все було розмите й тихе, але поступово вона почала розрізняти знайомі відчуття: тверду підлогу під рукою, тепло чиїхось рук і рівне дихання поруч. Вона побачила, що лежить в обіймах Пітера. Він одразу помітив, як вона прийшла до тями. Його обличчя зм’якло, і він ледь усміхнувся, ніби боявся злякати цю мить.

— Привіт, — тихо сказав він.

Пейтон кілька секунд просто дивилася на нього, ніби перевіряючи, чи він справжній, а не чергова частина того дивного місця, де вона щойно була. Потім повільно підняла руку й провела долонею по його щоці, відчуваючи тепло шкіри.

— Привіт, — відповіла вона з легкою усмішкою.

Її голос звучав трохи хрипко, але вже спокійно. Потім вона повернула голову і помітила, що над нею вже зібралася вся наглядова група. Паркер, Мелінда і Кріс сиділи поруч, уважно дивлячись на неї, ніби чекали дозволу зітхнути. Пейтон скривилася і з легкою саркастичною ноткою промовила 

— Ви хоч іноді можете не стовбичити наді мною?

Паркер і Мелінда переглянулися, і майже одночасно, з однаковою інтонацією, відповіли: 

— Ні!

Кріс тихо хмикнув, але одразу став серйознішим і нахилився трохи ближче.

— Як ти себе почуваєш?

Пейтон на секунду замовкла. У її пам’яті ще блимали образи туману, міста, Ленні і того дивного спокою, який вона відчула перед поверненням. Вона повільно перевела подих і сказала.

— Чудово.

Пітер допоміг їй підвестися, а Паркер підхопила з іншого боку, підтримуючи, щоб вона не втратила рівновагу. Пейтон повільно піднялася на ноги і одразу ж завмерла. Перед нею відкрився перший поверх будинку і це було — катастрофічно. Зламані меблі, тріщини, сліди бою, розкидані речі — усе виглядало так, ніби тут пройшов ураган разом із війною. Очі Пейтон округлилися.

— Господи… скільки тут роботи…

Мелінда спокійно махнула рукою, ніби це була дрібниця, і впевнено сказала: 

— Не зважай, я все виправлю.

Вона розвернулася до оранжереї, підняла руки, і атмосфера навколо неї м’яко змінилася. Знайоме світло світлоносця з’явилося в її долонях, тепле й рівне, і одразу почало розтікатися по кімнаті. Уламки почали рухатися самі по собі, ніби час відмотувався назад: розбиті меблі складалися, тріщини зникали, перевернуті речі ставали на місця, а простір поволі повертався до свого початкового вигляду. Пейтон дивилася на це з втомленою, але теплою усмішкою, поки Пітер обережно тримав її за руку, ніби переконуючись, що цього разу вона точно залишилася тут — з ними.

Паркер і Кріс тим часом уже встигли розвернутися та йти до кухні, де був затишок та родинний комфорт. Напруга бою повільно розчинялася у звичайних звуках дому: шарудіння меблів, звичні розмови, випадкові жарти. Вони сперечалися про те, хто як виглядав у розпалі сутички, і сміялися так, ніби це була просто надто божевільна історія, а не реальна боротьба за життя.

— Я тобі кажу, ти виглядала як людина, яка зараз або переможе, або рознесе половину будинку, — хмикнув Кріс, втовхнувши Паркер в лікоть.

— Це і був план, — відрізала Паркер із самовдоволеною усмішкою, але одразу розсміялася.

Мелінда, яка ще займалася ремонтом меблів, лише закочувала очі від розмов, але в її погляді теж читалося полегшення. Уперше за довгий час у цьому домі було тихо не від страху, а від спокою. Пітер тим часом залишався поруч із Пейтон. Він не відходив від неї ні на крок, ніби боявся, що вона знову може зникнути. Коли вони рушили нагору, він м’яко поцілував її в чоло і підтримував однією рукою за талію, не поспішаючи, даючи їй відчути стабільність після всього пережитого.

— Тобі треба відпочити, — тихо сказав він, коли вони зайшли до спальні.

Це була та сама кімната, яка вже стала тимчасовим притулком для обох кузин — спальня Мелінди, яка давно перестала бути лише її, час від часу вона була і Пейтон. Пітер обережно посадив Пейтон на край ліжка, ніби вона була чимось крихким і безцінним одночасно, а сам пішов у ванну. Він увімкнув воду в душі і довго перевіряв воду, додаючи тепло, поки температура не стала ідеальною. У цьому було щось майже домашнє, просте й дуже людське — те, чого їм так бракувало в останні дні. Пейтон залишилася сама. Вона сиділа на краю ліжка, і вперше за довгий час на її обличчі не було напруги. Легка усмішка не зникала — ніби її тіло нарешті дозволило собі повірити, що все закінчилося. Вона повільно провела рукою по простирадлу, відчуваючи звичайну тканину так, ніби це було щось неймовірно цінне а потім вона підвелася і підійшла до дзеркала і завмерла. У власному відображенні вона бачила не лише себе. Там, у ледь помітних рисах, у погляді, у втомленій, але живій поставі — ніби проступали всі ті люди, які були її родиною. Їхні голоси, їхня сила, їхня підтримка. Наче частина кожного з них залишилася в ній назавжди і вона тихо вдихнула.

— Ми це зробили… — майже беззвучно сказала вона своєму відображенню.

У цей момент Пітер вийшов із ванної, вже переконавшись, що все готово. Він коротко глянув на неї, і його погляд пом’якшав ще більше.

— Я піду вниз, вони чекають сніданок, — сказав він.

Пейтон кивнула. Він ще раз поглянув на неї, ніби перевіряючи, чи вона точно в порядку, і вийшов зі спальні, тихо зачинивши двері і тільки тоді Пейтон зробила крок до ванної. Вона повільно скинула брудний одяг на підлогу — без вагань, без думок, ніби разом із ним залишала все, що сталося за останні дні. Відчинила дверцята душової кабіни і зайшла всередину. Тепла вода одразу огорнула її та закрила очі. Перші секунди просто стояла, дозволяючи воді стікати по волоссю, плечах, рукам. Наче разом із нею змивався пил, кров, напруга, страх, біль — усе, що накопичилося за цей час. Пейтон повільно вдихнула, і вперше тіло не було в стані бою.

Минуло багато часу.
Пейзаж за вікном уже встиг змінитися кілька разів, через ранішнє проміння сонця,яке тільки вставало з-за горизонту. На кухні тим часом годинник уже давно показував, що минула година. Мелінда першою звернула на це увагу, злегка звівши брови.