Розділ 28

Золоте світло, що огортало тіло Пейтон, поступово згасло, разом із ним у будинку остаточно стихли останні відголоски битви. Кріс повільно прибрав руки від її рани. Шкіра вже виглядала неушкодженою. Кров на одязі розчинилася та поранення зникло під дією його сили. Пітер одразу перевів погляд з рани на її обличчя.

— Кохана...

Але жодної реакції, вона лежала нерухомо, лише груди ледь помітно здіймалися від дихання. Кріс нахилився ближче, обережно піднявши одну повіку а потім іншу. Уважно вдивився в її очі. Мелінда нервово переступила з ноги на ногу.

— Ну?

Кріс ще кілька секунд мовчав, потім видихнув:

— З нею все добре.

Мелінда одразу різко підняла голову.

— Тоді чого вона не прокидається?

У її голосі звучала майже паніка. Кріс знову подивився на кузину, на її спокійне обличчя, на рівне дихання і вперше за весь вечір не знайшов відповіді.

— Не знаю...

Запала тиша. Паркер нервово схрестила руки.

— Це взагалі нормально?

— Здебільшого — так і ні.

— Дуже заспокоїв, дякую.

— Я не намагався.

Пітер майже не слухав їх. Він сидів просто на підлозі серед уламків меблів. Пейтон була в його руках а її голова лежала на його плечі. Однією рукою він підтримував її за спину а іншою обережно тримав її долоню, наче боявся, що варто відпустити — і вона зникне.

— Прокидайся... — тихо прошепотів він. — Будь ласка.

А десь далеко від них Пейтон уже не чула ні його голосу, ні голосів кузин, ні шуму будинку. Вона знову опинилася там, у тому самому місці: туман, безкраїй, сірий і густий. Він стелився між будинками, огортав дороги, приховував обриси міста але цього разу щось змінилося. Пейтон помітила це майже одразу. Сірість більше не була абсолютною. Серед туману почали з'являтися кольори, ледь помітні і невпевнені. Наче художник тільки починав наносити перші мазки фарби на старе полотно. Десь на будинку проступив теплий коричневий відтінок, а десь на вивісці з'явилася червона літера. Десь крізь імлу пробивалася зелень дерев. Світ поступово оживав. Пейтон стояла посеред дороги. Деякий час вона просто дивилася навколо та опустила погляд на свою руку. Права долоня була в крові. Такій самій, як перед тим, як вона втратила свідомість і вона завмерла та обережно придавила рану і різкий біль одразу прострелив усе тіло. Біль нікуди не подівся, навіть тут у цьому дивному місці. Вона повільно вдихнула, потім видихнула і озирнулася. Навколо не було ні душі, як і в ті раз, лише туман і знайоме місто та водночас чуже.

— Гаразд... — тихо сказала вона сама собі. — Якщо я знову тут, значить це навіщось потрібно.

Її голос потонув у порожніх вулицях, відповіді не було лише далекий вітер пронісся між будівлями. Пейтон обережно зробила крок, який одразу відгукнувся болем. Вона скривилася і мимоволі почала кульгати. Але тепер, коли навколо з'являлися кольори, воно вже не здавалося таким мертвим а навпаки, було відчуття, що десь попереду хтось чекає наче це місце поступово прокидалося разом із нею. Пейтон продовжила йти дорогою а туман перед нею почав потроху розступатися, відкриваючи те, чого вона ще не бачила під час своїх попередніх подорожей сюди.

Пейтон повільно йшла дорогою крізь туман. Кожен крок віддавався болем у животі, хоча вже починала підозрювати, що рана тут існує не зовсім фізично. Це місце дивно переплітало спогади, душу і реальність, змушуючи переживати навіть те, що вже мало залишитися позаду. Навколо ставало все більше кольорів. Туман більше не був суцільно сірим. На будинках проступали відтінки цегли, ліхтарі набували мідного блиску, листя дерев ставало зеленим наче місто поверталося до життя разом із кимось іншим і саме тоді вона побачила далеко попереду силует. Самотній чоловік йшов просто назустріч їй. Пейтон одразу зупинилася, втома миттєво зникла. Усе тіло напружилося.

— Та ти знущаєшся?! — прошепотіла вона сама собі.

Силует наближався, повільно та спокійно і чим ближче він підходив, тим знайомішими ставали його обриси. У грудях Пейтон неприємно похололо. За спиною її пальці ледь помітно ворухнулися. На долоні почала з'являтися енергокуля, яка готова будь-якої миті зірватися вперед.

— Сайнмер! — тихо видихнула вона.

Але чоловік продовжував іти, не прискорюючись і не готуючись до нападу, він просто йшов. Коли між ними залишилося кілька десятків метрів, він раптом підняв руки відкритими долонями вперед.

— Не бійся мене!

Його голос прозвучав несподівано щиро.

— Я тебе не скривджу!

Пейтон не відповіла. Енергокуля за її спиною стала більшою.

— Це вже було! — похмуро сказала вона. — Ви всі так говорите.

Чоловік зупинився, не наближаючись далі і тепер Пейтон могла роздивитися його повністю — стара форма провідника, добрі зморшки біля очей, сивувате волосся і той самий погляд. Тільки тепер без тієї моторошної порожнечі, яку вона бачила у Сайнмера.

— Я Ленні.

Пейтон підняла брову.

— Вже знайомі!

На мить чоловік навіть усміхнувся.

— Так. Але не зовсім так, як мало бути.

Вона продовжувала уважно його розглядати шукаючи підступ та брехню. Будь-який натяк на пастку але не знаходила. Ленні трохи опустив голову.

— Ти знала чудовисько, яке вкрало моє обличчя. — Його голос став сумнішим. — І моє життя.

Він ненадовго замовк а погляд ковзнув кудись у бік туману.

— Воно тримало мене тут дуже довго.

Енергокуля в долоні за спиною Пейтон згасла.

— Та схоже, його вже не існує, — закінчив Ленні.

Тільки тепер Пейтон зробила кілька обережних кроків назустріч але вже без ворожості.

— Тоді ви і є справжній Ленні?

Чоловік усміхнувся і цього разу усмішка виглядала абсолютно людською, теплою та спокійною.

— Так.

Пейтон мовчала кілька секунд, потім кивнула.

— Тоді чого ви тут?

Ленні подивився на неї так, ніби відповідь була очевидною.

— Я прийшов подякувати.

Пейтон ледь фиркнула:

— Немає за що. — Вона махнула рукою. — Це наша робота.

— Ні. — Ленні похитав головою. — Це було більше, ніж робота. — Його голос став тихішим. — Ви очистили моє ім'я.