Розділ 26

Через деякий час будинок занурився в ту тишу, яка буває перед бурею — коли навіть повітря здається щільнішим, а кожен звук ніби затримується в просторі довше, ніж має право. Усі вже були на своїх позиціях, і тепер дім виглядав не як звичайне житло, а як продумана пастка, де кожна кімната мала свою роль у фінальному акті.

На другому поверсі, на сходах, Паркер і Кріс трималися максимально тихо. Вони не рухалися без потреби, лише іноді переглядалися або обережно змінювали положення, щоб не затерпнути. Їхня позиція була стратегічною — звідси відкривався шлях униз, і саме тут вони мали зірватися в потрібний момент, щоб перекрити відступ або посилити удар. У цій нерухомості було щось виснажливе: очікування тиснуло сильніше за будь-який рух.

У вітальні, майже зливаючись із тінню стіни біля входу, стояла Мелінда. Її позиція була прихованою, але ключовою. Вона залишалася достатньо близько до дверей, щоб у вирішальний момент опинитися за спиною того, хто увійде, але водночас так, щоб її присутність неможливо було помітити одразу. Вона майже не дихала глибоко, зосереджено слухаючи тишу, ніби намагаючись вловити перший знак наближення небезпеки ще до того, як вона стане видимою.

Їдальня ж стала центром усього плану. Саме там чекала Пейтон. Вона стояла рівно по центру кімнати, і ця позиція була не випадковою — це було місце, де вона мала прийняти перший удар і стати точкою, навколо якої розгорнеться весь подальший бій. Її постава була спокійною, майже незворушною, але в цій спокійності не було легкості — лише контроль, зібраність і готовність. Вона стояла спиною до вхідних дверей, не обертаючись, ніби вже відчувала, що саме там, за її спиною, почнеться все, що вони намагалися зупинити. Темний одяг робив її майже частиною тіней, але водночас різко виділяв на фоні світлих стін і старого інтер’єру будинку. Темне волосся спадало на плечі рівними пасмами, додаючи їй суворого, майже символічного вигляду — як у того, хто вже прийняв свою роль до кінця.

Будинок навколо неї здавався затихлим до межі. Навіть найменші звуки — скрип дерева, далекий шум вітру за вікном — тепер сприймалися як щось гучне й значуще. Усі перебували в стані повної готовності, де час перестав бути звичайним потоком і перетворився на очікування одного-єдиного моменту.

І коли ця мить нарешті наблизилася, вона відчувалася не як звук чи рух, а як зміна самої атмосфери. Ніби будинок зробив вдих і більше не планував видихати так, як раніше. Саме тоді стало зрозуміло: час настав!

Тиша, яка ще мить тому панувала в будинку, раптом зникла. Спочатку повітря наповнив ледь помітний свист вітру — тонкий і неприродний, наче він долинав не з вулиці, а виникав просто всередині стін. Пейтон одразу відчула це, її плечі трохи напружилися. На сходах Кріс непомітно стиснув поруччя. Паркер завмерла а Мелінда затамувала подих за стіною і потім це сталося. Вхідні двері з таким гуркотом розлетілися навстіж, що здригнувся весь будинок. Стулки вдарилися об стіни, дерево затріщало, шибки у вікнах задзвеніли. По підлозі прокотилася хвиля протягу, яка змусила фіранки піднятися в повітря. Через дорогу, в машині, Пітер різко сіпнувся. Він сам не помітив, як задрімав. Голова була притулена до скла, а пальці досі лежали на кермі. Гуркіт миттєво його розбудив.

— Що за...?

Він підвів голову. Очі одразу знайшли будинок. Вхідні двері були відчинені навстіж. У темному прорізі він помітив постать — силует, високий та нерухомий. Темніший за саму темряву навколо. Пітер відчув, як по спині пробіг холодок.

— Чорт!

Він швидко відчинив дверцята машини. Вийшов назовні, інстинктивно дістав пістолет. Зброя звично лягла в руку. Його погляд не відривався від будинку.

— Що ви там задумали?

Не чекаючи більше, він рушив через дорогу. Усередині будинку Пейтон повільно розвернулася. Вона знала, хто прийшов і знала, що чекати довго не доведеться. У дверному отворі стояв Сайнмер. Його постать здавалася неприродною. Наче світло навколо нього не могло визначитися, як саме його освітлювати. Тіні ковзали по його обличчю, риси час від часу ніби ледь помітно змінювалися. На мить він нагадував одну людину, потім іншу наче десятки облич намагалися існувати одночасно. Побачивши Пейтон, він широко посміхнувся. Посмішка була надто задоволеною. Надто знайомою.

— Давно не бачились, відьмо!

Його голос луною прокотився кімнатою. Пейтон навіть не ворухнулася. На її губах з'явилася така сама саркастична усмішка.

— Всього якихось п'ятдесят із гаком років.

Сайнмер засміявся але від цього сміху по шкірі Мелінди і Паркер побігли мурашки.

— Час летить швидко. Особливо коли постійно ховаєшся.

Він повільно почав наближатися неначе хижак, який уже знає, що здобич нікуди не втече.

— Повинен визнати... — Його погляд ковзнув по Пейтон. — Добре збереглася для п'ятдесяти років.

Пейтон фиркнула.

— Чого не можу сказати про тебе.

Посмішка Сайнмера трохи смикнулася.

— Все така ж гостра на язик.

— А ти все такий же закоханий у власне відображення?

— Відображення? — Він розвів руками. — У мене їх багато.

— Саме це і є твоя проблема!

На другому поверсі Паркер ледве стримувала бажання визирнути. Кріс ледь помітно похитав головою — ще рано, занадто рано. Усе мало йти за планом. Сайнмер зупинився за кілька метрів від Пейтон. Його усмішка повільно згасла.

— Знаєш, я здивований.

— Чим саме?

— Тобою.

Пейтон схрестила руки.

— О, це має бути цікаво.

— Після всіх цих років я думав, що ти стала мудрішою.

— А я думала, що ти став менш балакучим.

— І все ж ти стоїш тут сама. — Він повільно нахилив голову. — Без кузин.

— Я й сама з тобою впораюсь!

Його очі на секунду примружилися, ніби він намагався відчути щось навколо. Пейтон помітила це і внутрішньо напружилася. Сайнмер був небезпечний. Набагато небезпечніший, ніж хотілося визнавати але зовні вона залишалася абсолютно спокійною.

— Не хвилюйся, — промовила вона. — Якщо тобі стане самотньо, я обов'язково знайду компанію.