Розділ 25

На кухні було значно тихіше, ніж на горищі. Лише слабке потріскування газової конфорки та тихе булькотіння зілля порушували тишу. У великому металевому казанку повільно вирувала темно-зелена рідина. Над нею здіймалася легка срібляста пара, яка піднімалася догори химерними спіралями. Пейтон стояла біля плити й методично помішувала вариво довгою дерев'яною ложкою. Її обличчя було спокійним, але Мелінда надто добре її знала, щоб не помітити втому в очах. На столі поруч лежали порожні пляшечки, залишки трав і відкрита книга рецептів. Мелінда взяла кілька скляних флаконів і поставила їх ближче до кузини.

— Ми нічого не забули? — запитала вона.

Пейтон навіть не підняла погляду. Вона продовжувала повільно водити ложкою по колу.

— Ніби ні.

— Ніби?

— Все, що лежить на столі, вже є в казанку.

Мелінда скептично примружилася.

— Ти ж знаєш, як працює наше "ніби".

На губах Пейтон з'явилася слабка усмішка.

— На жаль, знаю.

Мелінда почала перебирати залишки інгредієнтів. Маленькі пучки трав шелестіли в її руках.

— Давай все ж перевіримо.

Пейтон зітхнула.

— Добре.

Вона кілька разів легенько стукнула ложкою по краю казанка. Краплі густого зілля впали назад усередину. Потім відклала ложку на стіл. Пасмо темного волосся впало їй на обличчя. Пейтон машинально заправила його за вухо.

— Отже...

Вона задумливо поглянула на складники.

— Полин?

— Є, — одразу відповіла Мелінда.

— Чебрець?

— Є.

— Аконіт?

— Є.

— Ялівець?

— Є.

— Блекота?

— Є.

— Льон?

Мелінда перевірила останній пучок і кивнула.

— Так, все є.

Вона склала залишки трав разом.

— Нічого не пропустили.

— Добре.

Пейтон взяла першу пляшечку та обережно нахилила казанок. Темна рідина потекла всередину вузькою цівкою. На кілька секунд обидві замовкли. Кожна була зайнята своїми думками. Зілля повільно наповнювало флакон за флаконом. Мелінда спостерігала за кузиною. Пейтон виглядала дивно, не наляканою і не розгубленою, швидше — задумливою, ніби вона вже прийняла щось важливе.

— Про що думаєш? — тихо запитала Мелінда.

Пейтон продовжувала розливати зілля.

— Про багато що.

— Наприклад?

Деякий час вона мовчала. Лише поставила наповнену пляшечку на стіл і взяла наступну.

— Мел... — у голосі з'явилася незвична м'якість. — Я не знаю, чим усе це скінчиться.

Мелінда перестала складати трави. Пейтон дивилася на зеленкувату рідину в пляшці.

— Але я рада, що була з вами. — Вона усміхнулася куточком губ. — І рада бути частинкою вас.

На кухні стало тихо. Мелінда дивилася на неї кілька секунд а потім повільно підійшла ближче.

— Агов...

Пейтон підняла очі. Мелінда ніжно поцілувала її у скроню, після цього одразу міцно обійняла, по-сімейному без жодних слів. Пейтон завмерла лише на мить, а потім назилила голову на голову Мелінди у відповідь.

— Я теж рада, що ти є у нас, — тихо сказала Мелінда. Її голос став трохи хрипким. — Знаєш... — Вона ледь усміхнулася. — Мені не вистачало старшої кузини.

Пейтон тихо засміялася.

— Старшої?

— Не починай.

— Я всього на кілька років старша.

— Це все одно старша.

— Дуже сумнівний аргумент.

Мелінда фиркнула.

— Зате правдивий.

Кілька секунд вони просто стояли обійнявшись. У цьому будинку давно не було настільки спокійних моментів, особливо останнім часом. Нарешті Пейтон трохи відсторонилася.

— Дякую.

— За що?

— За все.

Мелінда похитала головою.

— Родина не дякує за таке.

Пейтон усміхнулася:

— Мудрі слова.

— Це тому, що я мудра.

— Це тому, що ти нахабна.

Обидві тихо засміялися. Напруга, яка весь день стискала кухню, ненадовго відступила але лише ненадовго, бо десь нагорі Паркер завершувала закляття. А за вікнами вже повністю сутеніло і кожна з них розуміла, що дуже скоро настане момент перевірити, чи достатньо сильними виявляться і магія, і родинні зв'язки, щоб пережити цю ніч.

Пейтон швидко витерла долоні об штани, ніби скидала з них залишки напруги, яка накопичувалась у ній весь вечір. Потім рішуче схопила Мелінду за руку.

— Ходімо.

Мелінда навіть не встигла щось спитати — лише кивнула, і вони разом піднялися сходами на горище. Двері скрипнули, і вся група знову зібралася в одній кімнаті. Кріс стояв біля столу й перегортав сторінки Книги Тіней, швидко звіряючи уривки. Його брови були насуплені, погляд зосереджений. Паркер сиділа трохи осторонь, схилившись над аркушем. Вона щось писала швидко, майже нервово, іноді зупинялась, закреслювала і знову продовжувала. Мелінда одразу підійшла до неї. Пейтон залишилась біля дверей, ніби інстинктивно контролюючи вихід і простір.

— Зілля готове, — спокійно сказала Пейтон.

Кріс одразу підняв голову.

— Так швидко?

Пейтон лише знизала плечима.

— Ми не вперше це робимо.

Мелінда, проходячи повз Кріса, театрально покрутила кистями рук.

— Бо працювали майстрині своєї справи.

— Я б сказав — донька своєї матері, — пробурмотів Кріс, але з легкою усмішкою.

Паркер раптом різко підняла голову:

— Я вже завершую друге закляття!

Пейтон одразу насторожилась, вона трохи звела брови.

— Навіщо друге?

Паркер підвелася, схопила аркуш і швидко підійшла до кузини.

— Ось.

Вона простягнула папір Пейтон.

— Одне — щоб він показав свою подобу. Друге — на знищення.

Пейтон взяла аркуш і пробіглася очима по рядках.

— А не забагато заклять для одного демона?

Кріс закрив книгу й підійшов ближче.

— Про всяк випадок.

Пейтон кілька секунд мовчала, обдумуючи потім кивнула.

— Логічно.

Вона акуратно склала папірець і засунула його у задню кишеню штанів. Паркер примружилась.

— Ти взагалі плануєш колись носити щось, крім “я вирішую все зараз”?

— Коли ситуація перестане вимагати “я вирішую все зараз”, — спокійно відповіла Пейтон.