Розділ 24

До кухні старого будинку спокійно рушив Пітер. У коридорах панувала незвична тиша, лише зрідка скрипіли старі дошки під ногами. Він знав, що дівчата та Кріс зібралися на кухні, тому навіть не подумав попередити про свій прихід. Тим часом на кухні атмосфера була напруженою.

— Якщо це справді він, то часу майже не залишилося, — тихо мовила Мелінда, нервово стискаючи чашку в руках.

— Ми навіть не знаємо, як діяти. — відповіла Паркер.

Пейтон мовчала. Вона стояла біля столу й дивилася кудись у вікно. Саме в цей момент дверна ручка повільно повернулася і двері почали відчинятися.

— АААА! — одночасно закричали Мелінда, Паркер і навіть Кріс підскочив зі стільця.

Пітер, який саме заходив усередину, здригнувся так сильно, що його серце шалено закалатало, а рука миттєво потягнулася до пістолета на поясі.

— Господи! — видихнув він.

Мелінда схопилася за груди.

— Пітере! Та хоч би кричав, що то ти!

— Ви мене налякали більше, ніж будь-якого демона! — обурено відповів він, намагаючись заспокоїти дихання.

Паркер нервово засміялася.

— А ми думали, що то щось інше заходить.

Пітер остаточно опанував себе й зайшов до кухні.

— Я шукав вас але, схоже, я не вчасно.

Кріс уважно подивився на нього:

— Що сталося?

Обличчя Пітера одразу стало серйозним.

— У місті почали з'являтися клони людей.

На кухні запанувала тиша.

— Клони? — перепитала Мелінда.

— Саме так. Причому не просто людей а мертвих людей. Неподалік бачили самого Кеннеді.

Кріс насупився.

— Може, це якісь актори? Або аніматори? Зараз люди всяке вигадують.

Пітер похитав головою.

— Якби ж то. Одна жінка клялася, що цей "актор" був провідником у старій залізничній формі. Вона бачила його зблизька. Він пройшов кілька метрів і просто на її очах перетворився на саму принцесу Діану.

Мелінда повільно поставила чашку на стіл. Паркер раптом випрямилася.

— Тоді це він!

Кріс і Пітер одночасно подивилися на неї але Паркер лише перезирнулася з кузинами. Пітер одразу зрозумів.

— Тому я і подумав що ви щось знаєте.

Пейтон повільно підійшла до нього, на мить суворий вираз її обличчя зник. Пітер розкрив руки, і Пейтон відразу обійняла його. Його обійми були теплими та надійними, а її серце миттєво заспокоїлося поруч із ним. Пітер ніжно поцілував її в губи а Пейтон відповіла на поцілунок, після чого поклала долоні йому на груди.

— Ходімо.

— Куди?

— Просто ходімо.

Вона вивела його з кухні. Коли вони опинилися в їдальні, Пітер подивився на неї з тривогою.

— Що таке?

Вона склала руки на грудях і почала нервово переступати з ноги на ногу.

— Пітере, я тебе дуже прошу, не приходь сюди найближчим часом.

Пітер здивовано насупився.

— Чому?

— Просто не приходь.

— Пейтон, що відбувається?

— Ми розберемося з цим.

— Це через того перевертня?

Пейтон змовчала.

— Ви в небезпеці?

— Так...

Пітер навіть не дав їй договорити.

— Тоді я точно повинен бути тут!

— Ні!

Її голос пролунав різкіше, ніж вона хотіла, Пітер завмер. Пейтон зробила крок уперед і тепер їх розділяли лічені сантиметри. Вона поклала долоні на його боки й подивилася просто в очі.

— Це небезпечно. Дуже небезпечно.

— Я знаю.

— Ні, ти не знаєш.

— Пейтон...

— Ми можемо дати цьому раду. А ти — ні!

— Ти недооцінюєш мене.

— Я не недооцінюю тебе, я не хочу ризикувати тобою!

Її голос тремтів. Пітер побачив страх у її очах, не за себе в за нього. Він повільно обійняв її за плечі й притягнув до себе.

— А якщо з тобою щось трапиться? Як мені тоді бути?

Вона міцніше притулилася до нього.

— Не кажи так.

— Але це правда!

Пейтон підняла голову, на її обличчі з'явилася сумна усмішка і вона ніжно поцілувала його в щоку.

— Зі мною все буде добре.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Ти жахливо брешеш.

Вона тихо засміялася.

— Можливо.

Вони знову поцілувалися але цього разу довше, наче обидва намагалися запам'ятати цю мить. Коли вони нарешті відсторонилися одне від одного, Пейтон взяла його за руку та мовчки провела до самих дверей.

— Бережи себе, любий — прошепотіла вона.

— Тільки якщо ти теж, кохана.

— Домовились.

Пітер поглянув на неї наче востаннє і потім вийшов. Двері повільно зачинилися. Пейтон ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на дерево дверей перед собою наче відчувала, що скоро все зміниться.

Пітер спустився сходами до дороги. Вечірнє небо вже починало темніти. Він перейшов вулицю, відчинив дверцята автомобіля й сів за кермо але двигун не завів. Натомість відкинувся на сидіння, його погляд був прикутий до будинку.

— Щось ви приховуєте...! — тихо промовив він.

Світло у вікнах почало горіти а всередині будинку та, кого він любить понад життя, готувалася до чогось, про що не хотіла йому розповідати і саме це лякало його найбільше.

Пейтон розвернулася і повернулася назад до кухні. Її кроки були рівні, але в повітрі відчувалася напруга, ніби кожен рух давався їй зусиллям. Коли вона зайшла всередину, розмова одразу стихла. Ніхто більше не говорив. Лише тиша, яка ставала дедалі важчою. Пейтон не сказала ні слова. Вона повільно підійшла до кавомашини, ніби це була єдина річ у світі, яка залишалася нормальною. Натиснула кнопку. Машина загуділа. Аромат кави почав розливатися кухнею. Кріс уважно стежив за нею, не відводячи погляду. Мелінда нервово перебирала пальцями край рукава. Паркер стояла, схрестивши руки, але її погляд був гострий і зосереджений. Пейтон взяла чашку, зробила короткий ковток і лише тоді повільно повернулася до них.

— Як будемо діяти? — не витримала Паркер першою.

Її голос розрізав тишу, як ніж. Пейтон зробила коротку паузу, наче зважувала кожне слово.

— Ти напишеш закляття, — спокійно сказала вона, дивлячись прямо на Паркер.

Паркер трохи звела брови: