Розділ 23

Горище було наповнене теплом — не лише від світла, що лилося крізь вікна, а від присутності родини, яка стояла поруч, плечем до плеча. Патті зробила крок уперед і ніжно обійняла онучок, що стояли по обидва боки від неї — Мелінду і Паркер. Потім вона опустила погляд на Пейтон. Її обличчя стало серйозним, але в очах світилася любов.

— Пейтон… — почала вона тихо, але впевнено. — Тепер тобі треба відкрити серце для ще однієї.

Пейтон уважно дивилася на неї, відчуваючи, як кожне слово проникає глибше, ніж просто в думки.

— Тієї, яка тебе любить і народила, незважаючи ні на що, — продовжила Патті. — Прийми це. Ви — єдине ціле.

Мелінда і Паркер притихли, відчуваючи важливість моменту.

— Якщо буде складно — додала Патті м’якше, — звернись до Пейдж. Вона вже проходила через це.

Вона зробила коротку паузу, а потім сказала майже пошепки, але з особливою теплотою:

— Я хочу, щоб моя найстарша донька і моя найстарша онука нарешті поріднилися.

Пейтон завмерла. Ці слова прозвучали для неї не просто як порада — як благословення. Щось у її грудях спалахнуло, неначе маленький вогонь, який миттєво розгорівся в полум’я.

— Прю… — ледь чутно прошепотіла вона.

Її очі засяяли — вже не від сліз, а від нового відчуття: надії та рішучості.

— Я хочу її побачити, — сказала вона, майже сама до себе.

Але її думки раптово перервала Мелінда, яка, трохи насупившись, підняла інше питання:

— А як же Ленні? — запитала вона. — Що з ним тепер?

Усі перевели погляди на Ґремс. Та, не відпускаючи Пейтон, задумливо відповіла:

— Так як ви врятували його душу скоріш за все, він возз’єднався зі своєю родиною.

— Ми це перевіримо, — твердо перебила її Патті.

У її голосі прозвучала впевненість — така, що не залишала сумнівів і цей момент двері на горище різко відчинилися.

— Я не спізнився? — пролунав трохи захеканий голос.

Усі обернулися. На порозі стояв Кріс, трохи розпатланий, ніби щойно кудись біг. Патті одразу розвернулася до нього і усміхнулася.

— Ні, красунчику, — сказала вона тепло. — Саме вчасно. — вона поманила його рукою. — Ходи сюди.

Кріс підійшов ближче, оглянув усіх, ніби намагаючись зрозуміти, що саме відбувається.

— Ну що? — запитав він. — Що я пропустив?

Ґремс, сидячи поруч із Пейтон, легенько притягнула її до себе, ніби підкреслюючи сімейну єдність, і з ледь помітною усмішкою відповіла:

— Та нічого особливого, жіночі розмови.

Кріс миттєво закотив очі.

— О, чудово, — з удаваним полегшенням сказав він. — Добре, що я тільки-но прийшов.

На секунду запала тиша а потім усі вибухнули сміхом. Навіть Пейтон засміялася — легко, щиро, вже без тіні болю. Патті похитала головою, усміхаючись.

— От і виріс справжній чоловік…

— Ей! — обурено кинув Кріс, але теж усміхнувся.

Паркер тихо штовхнула його плечем.

— Тобі просто не довіряють секрети.

— І правильно роблять, — додала Мелінда.

— Зрадниці, — пробурмотів Кріс, але в його голосі не було образи.

Пейтон подивилася на всіх них, на свою родину. На тих, хто поруч і на тих, кого ще тільки належить прийняти в своє серце. Вогонь всередині не згасав, він лише ставав сильнішим.

Патті ніжно провела руками по обличчях онучок і онука, по черзі торкаючись їхнього чола легким поцілунком — наче залишаючи на кожному невидимий захист.

— Бережіть себе… — тихо прошепотіла вона.

Вона зробила кілька кроків назад і м’яким рухом покликала до себе Ґремс, яка підвелася без зайвих слів, підійшла до доньки й взяла її за руку. Їхні пальці переплелися — як завжди, як колись. Вони разом подивилися на онуків і правнуків. У цьому погляді було все: гордість, любов, прощання. Пейтон підвелася і стала поруч із кузинами та Крісом. Вона обійняла його ззаду рукою за спину, ніби шукаючи опору і водночас даруючи її. Кріс на мить здивовано озирнувся, але одразу посміхнувся і легенько накрив її руку своєю. Патті зробила глибокий вдих.

— Ми дуже вами пишаємося, — сказала вона, і її голос прозвучав глибоко, щиро.

Ґремс продовжила, трохи піднявши підборіддя:

— Як би це не звучало але ви сильніші за моїх онучок.

Мелінда підняла брови.

— Ого, це зараз було серйозно?

— Абсолютно, — коротко відповіла Ґремс.

І саме в цей момент їхні силуети почали повільно розчинятися в повітрі — ніби світло поступово стирало їх із цього світу. Пейтон відчула, як її серце стиснулося.

— Ми вас дуже любимо! — пролунав голос Патті, вже майже як відлуння і вони зникли.

На горищі залишилися лише їх онучки та онук. Мелінда видихнула.

— Це завжди відбувається так — тихо сказала вона.

Паркер знизала плечима, але її очі були вологими.

— Проте красиво…!

Кріс провів рукою по потилиці.

— Я ніколи не звикну до цих магічних прощань.

Пейтон мовчала. Вона ще кілька секунд дивилася в те місце, де щойно стояли Патті і Ґремс, потім повільно опустила погляд.

— Але все ж закінчилося, ми впоралися, — тихо сказала вона.

Мелінда кивнула:

— Як завжди.

Вони переглянулися — всі четверо і почали розходитися. Кріс легко стиснув руку Пейтон перед тим, як піти.

— Якщо що — клич, — сказав він.

— Неодмінно, — відповіла вона.

Мелінда і Паркер теж кинули останні погляди — і вийшли. Двері зачинилися а Пейтон залишилася сама. Горище знову стало тихим, майже порожнім але не зовсім. Її погляд повільно піднявся до Книги.
Вона стояла на своєму місці, ніби чекала та все ж підійшла ближче. Її кроки були повільними, але впевненими. Вона провела рукою по обкладинці.

— Що ти ще від мене приховуєш… — прошепотіла вона.

Вона нахилилася і відкрила книгу. Сторінки почали перегортатися під її пальцями — одна за одною. Старий папір шелестів, ніби шепотів щось своє. Пейтон уважно вдивлялася в записи. І раптом її рука зупинилася, погляд різко змінився.

— Ні, — прошепотіла вона.

На сторінці був опис Сайнмера а на іншій опис Сили П’ятьох. Її очі швидко пробігли рядки.