Розділ 22

Наступного дня в будинку панувала незвична тиша. Після всіх подій вона здавалася майже нереальною — ніби світ дав їм короткий перепочинок. У вітальні м’яке сонячне світло пробивалося крізь фіранки, падаючи на старий диван, де поруч сиділи Пейтон і Пітер. На колінах Пейтон лежав великий альбом із пожовклими сторінками — спогади про покоління їхньої родини. Дівчина обережно перегортала сторінки, пальцями торкаючись фотографій.

— Ось дивись, — тихо сказала вона, показуючи. — Це ще зовсім юні Перл та Прісцила.

Пітер нахилився ближче, розглядаючи.

— Важко повірити, що вони настільки схожі з тіткою Фібі та тіткою Пайпер, це ціла історія, — промовив він. — І більшість із них навіть не уявляли, через що доведеться пройти наступним.

Пейтон ледь усміхнулася, але в її очах промайнув сум. Вона перегорнула ще кілька сторінок і раптом зупинилася, її брови зійшлися. Вона повільно переглянула назад, потім уперед — ще раз.

— Дивно… — прошепотіла вона.

— Що таке? — запитав Пітер, уважно дивлячись на неї.

Пейтон закрила альбом і зітхнула.

— Тут немає фото Пауліни… — сказала вона тихіше. — Лише дитячі.

Вона нахмурилася, намагаючись зрозуміти, але відповіді не знаходила. Обережно відклала альбом убік на диван. Пітер поклав руку на її долоню.

— Можливо, не всі історії залишаються на фото, — м’яко сказав він. — Деякі живуть у пам’яті, а тим паче якщо вона була фотографом.

Пейтон подивилася на нього. Її погляд потеплів.

— Так, я розумію, — тихо відповіла вона. — Ми любимо більше фотографувати ніж фотографуватись.

Між ними запанувала тиха, але тепла пауза. Пейтон трохи нахилилася вперед і ніжно поцілувала Пітера. Він відповів їй, обережно притягуючи ближче. Поцілунок був спокійним, наповненим полегшенням і вдячністю за те, що вони обидва тут — разом. Коли вони відсторонилися, Пітер провів пальцями по її щоці.

— Я радий, що з тобою все добре, — сказав він серйозніше. — Я справді хвилювався після тієї аварії.

Пейтон ледь опустила погляд, але одразу ж усміхнулася.

— Я знаю… — тихо сказала вона.

Вона знову поцілувала його — трохи довше, трохи тепліше і саме в цей момент настрій різко змінився. Пітер раптом примружився з ледь помітною усмішкою.

— Але знаєш… — сказав він грайливо. — Ти занадто серйозна сьогодні.

— Що? — не встигла договорити Пейтон.

Він раптово почав її лоскотати.

— Пітере! — скрикнула вона, здригнувшись. — Ні-ні-ні, навіть не думай!

Вона намагалася відсунутися, але було вже пізно.

— Думаю, ще як думаю, — засміявся він.

Він легко прикусив її за щічку, і Пейтон вибухнула сміхом.

— Агов! Це нечесно! Я недавно вийшла з лікарні, ти що!— сміючись вигукнула вона, намагаючись відбитися. 

— Тим більше, тобі потрібна терапія, — відповів він із удаваною серйозністю, продовжуючи лоскотати її.

Пейтон не витримала і буквально звалилася на диван, сміючись так, що не могла навіть нормально говорити.

— Все! Я здаюся! — крізь сміх вигукнула вона. — Здаюся!

Пітер нарешті зупинився, але не відсторонився. Він навис над нею, усміхаючись.

— От бачиш, — тихо сказав він. — Усмішка тобі більше пасує.

Пейтон, ще переводячи подих, подивилася на нього і ніжно провела рукою по його щоці.

— Ти нестерпний…

— Але ти ж мене любиш, — підморгнув він.

Вона усміхнулася і знову притягнула його до себе для поцілунку — цього разу вже спокійного, теплого і наповненого життям. А альбом зі спогадами тихо лежав поруч, зберігаючи історії тих, кого вже немає і тих, хто ще тільки пише свою.

Тепла, майже безтурботна атмосфера вітальні ще трималася в повітрі, коли тишу раптово порушив знайомий голос.

— Діти, ви ж тут не самі! — пролунало з кухні.

Пейтон і Пітер різко відсторонилися один від одного. У дверному отворі стояла Ґремс, театрально прикривши очі долонею, але крізь пальці все ж таки підглядала. На її обличчі грала стримана, майже іронічна усмішка.

— Я, звісно, багато чого бачила у своєму житті… — додала вона, зітхаючи. — Але деякі речі краще залишати за зачиненими дверима.

Пейтон миттєво випросталася, ніби її щойно застали за чимось забороненим. Вона швидко провела рукою по губах, ніби стираючи слід поцілунку.

— Пробач, Ґремс… — трохи ніяково сказала вона.

Пітер теж сів рівніше, намагаючись виглядати максимально серйозно, але в куточках його губ ще тремтіла усмішка. Ґремс повільно опустила руки й закотила очі.

— Ох, молодість… — пробурмотіла вона. — У вас попереду ціла вічність.,

Вона зробила кілька кроків ближче, вже серйозніша.

— Нам з Патті час повертатись, — тихо додала вона.

Ці слова одразу змінили настрій у кімнаті. Пейтон уважно подивилася на неї в Пітер відчув, що ця розмова — не для нього. Його погляд ковзнув від Пейтон до Ґремс, і він ледь помітно зітхнув.

— Я… мабуть, піду, — сказав він обережно.

Пейтон повернулася до нього.

— Добре…

Він нахилився і ніжно поцілував її — коротко, але тепло.

— Подзвони мені, добре? — тихо прошепотів він.

Пейтон кивнула:

— Обов’язково.

Пітер випрямився, повернувся до Ґремс і ввічливо додав:

— Було приємно вас бачити.

— І мені, — відповіла вона, трохи м’якше, ніж раніше.

Він рушив до виходу, але вже біля дверей обернувся і, усміхнувшись, показав Пейтон жест «зателефонуй мені». Пейтон не втрималася від легкої усмішки і кивнула у відповідь. Двері тихо зачинилися і у вітальні знову стало тихо. Ґремс кілька секунд дивилася услід Пітеру, ніби оцінюючи його, а потім перевела погляд на Пейтон.

— Хороший хлопець, — сказала вона несподівано.

Пейтон здивовано підняла брови.

— Це… комплімент?

— Не звикай, — сухо відповіла Ґремс, але в її очах промайнула теплота.

Вона підійшла ближче і простягнула руку.

— Ходімо.

Пейтон подивилася на її долоню — трохи зморщену, але впевнену. Без вагань вона поклала свою руку в її.

— Куди? — тихо запитала вона, вже підводячись.