Розділ 21

Пауліна лежала на холодній землі власного подвір’я, її тіло здавалося крихким і виснаженим, ніби саме життя повільно залишало його. Зморшки знову вкрили її обличчя, волосся стало сивим, а дихання — важким і уривчастим. Пейтон сиділа поруч на колінах, її руки тремтіли, а очі палали від сліз і ще не згаслої магії. Вона не могла повірити в те, що бачить.

— Ні… ні, будь ласка… тільки не так… — прошепотіла вона, стискаючи руку Пауліни.

Поруч стояв Сайнмер — уже не той Ленні, яким він здавався раніше. Тепер він мав свою істинну подобу: чоловік років сорока, з чорним прямим волоссям і акуратною борідкою. Його обличчя було спокійним, надто спокійним для істоти, яка щойно ледь не знищила їх усіх. З будинку вибігла Прісцила. Вона ледве трималася на ногах, коли побачила Пауліну.

— Пауліна!.. — її голос зірвався.

Вона впала поруч, схопила кузину за руку і міцно стиснула її, ніби могла втримати її в цьому світі.

— Ти не підеш… ти не маєш права… чуєш мене? — сльози текли по її щоках. — Ми ж разом… ми завжди разом…

Пауліна ледве посміхнулася, але нічого не відповіла.
Сайнмер тим часом повільно відступив назад. Його погляд ковзнув по трьох жінках — і в ньому не було ні жалю, ні страху. Лише холодний розрахунок.

— Зворушливо… — тихо промовив він. — Але мені час.
Він різко розвернувся і побіг до доріжки, що вела геть з подвір’я. Очі Пейтон потемніли, вона відчула тепло в долоні і з неї вирвалася енергетична куля — яскрава, пульсуюча, наповнена чистою силою. Вона з шаленою швидкістю врізалася в спину Сайнмера. Мить — і його тіло розсипалося, на мільйони темних частинок. Вітер підхопив їх, розніс у повітрі, і вже за секунду від демона не залишилося нічого, крім попелу, що зник у небі. Очі Пейтон знову стали звичайними, вона повільно опустила руку і заплакала.

— Я… я не хотіла… щоб так… — її голос тремтів.

Вона знову опустилася біля Пауліни, схилившись над нею. Пауліна повільно підняла руку. Вона була слабкою, але все ж торкнулася руки Пейтон і ніжно стиснула її. Вона притягнула її ближче і поцілувала.

— Я тебе врятую… — тихо сказала вона. — І в наступному житті, доню…

Сльози покотилися по щоках Пейтон. На обличчі Пауліни з'явилася посмішка, в очі вже повільно заплющилися, її рука ослабла. Голова ледь повернулася вбік до Прісцили. 

Настала тиша. Прісцила, стара і зморщена, підняла голову. Її очі були сповнені мудрості і суму, але водночас — спокою. Вона повільно простягнула руку до Пейтон і лагідно погладила її по щоці.

— Ти сильна… — тихо сказала вона. — Сильніша, ніж думаєш.

Пейтон крізь сльози подивилася на неї.

— Я не хочу бути сильною… якщо це означає втрачати їх…

Прісцила ледь усміхнулася.

— Це означає… берегти їх у собі. — Вона зробила паузу, потім додала. — Вам вже час йти.

Пейтон глибоко вдихнула. Її губи тремтіли, але вона змогла посміхнутися крізь сльози і підвелася. Вона ще раз подивилася на Пауліну, на Прісцилу і заплющила очі. Мить — і повітря знову завібрувало і вона зникла, перемістившись до своїх кузин. А подвір’я знову стало тихим, залишивши самотню Прісцилу на одинці з останньою кузиною, яка відійшла у вічність але повернеться вже незабаром у онучки Патріції.

Дихання Пейтон було важким, очі блищали від сліз, а всередині ще боліло прощання, яке щойно сталося.

— Пейтон! — одночасно вигукнули Мелінда і Паркер.

Вони підбігли до неї майже одночасно. Мелінда схопила її за плечі, уважно вдивляючись в обличчя, а Паркер, затамувавши подих, запитала:

— Як вона?

Пейтон на мить заплющила очі, ніби знову переживаючи той момент. Її губи тремтіли.

— Пауліна… — вона ковтнула повітря. — Пауліна померла…

Сльоза скотилася по її щоці, і вона швидко витерла її рукою, ніби боялася показати слабкість. Паркер не сказала ні слова. Вона просто притягнула Пейтон до себе і міцно обійняла.

— Тсс… — тихо прошепотіла вона. — Ти ж знаєш, вона стала твоєю матір’ю. І вона завжди з тобою, завжди.

Пейтон заплющила очі, притулившись до неї, і дозволила собі ще кілька сліз.

— Я відчула це… — прошепотіла вона. — Перед тим, як вона… пішла…

Мелінда не витримала і теж обійняла їх обох, притискаючи до себе.

— Ми разом, чуєш? — тихо сказала вона. — І вона б цього хотіла.

Вони стояли так кілька секунд — три кузини, об’єднані болем і любов’ю і раптом — світ навколо різко змінився. Темрява, старе дерево, запах пилу і часу та свічок. Вони прокинулися. Пейтон різко вдихнула і підвелася на ліктях, розгублено озираючись. Це було горище — знайоме, але водночас нереальне після всього, що сталося.

— Пейтон! Слава Богу!

Кріс миттєво опинився поруч. Він майже впав біля неї на коліна і міцно обійняв її, притискаючи до себе так, ніби боявся, що вона зникне. Пейтон спочатку розгубилася, але потім обійняла його у відповідь.

— Крісел, ти мене задушиш... — тихо сказала вона.

Поруч Ґремс і Патті вже допомагали підвестися Мелінді і Паркер. Обидві виглядали стомленими, але в їхніх очах світилася гордість і полегшення.

— Обережно, Меліндо… — сказала Ґремс, підтримуючи її під руку.

— Я ще не така стара, Ґремс — з ледь помітною усмішкою відповіла Мелінда.

Патті тихо засміялася, тримаючись за її долоню. Мелінда, перевівши погляд на Пейтон і Кріса, раптом скривилася і склала руки на грудях.

— І це називається старший брат? — з удаваним обуренням сказала вона. — Де Уайатт? Він мене точно обійняв би!

На мить запала тиша а потім усі розсміялися. Навіть Пейтон, крізь втому і сльози, усміхнулася. Кріс відсторонився, підвівся і подав їй руку.

— Вставай, — м’яко сказав він.

Пейтон взяла його за руку і піднялася на ноги. Вона ще трохи хиталася, але трималася. Кріс окинув поглядом усіх трьох дівчат і легким рухом руки підкликав Мелінду та Паркер.

— Сюди, — сказав він.

Вони підійшли — і він обійняв їх усіх трьох одразу, міцно, по-справжньому. Він нахилився і поцілував Мелінду в щоку.

— Ти навіть не уявляєш, як я за вас хвилювався, сестричко!