Розділ 20

Мелінда йшла попереду впевнено і швидко, майже не озираючись. Її рухи були чіткими, ніби вона вже проходила цей шлях десятки разів. У голові миготіли образи — повороти, тріщини в стінах, виступи каміння, усе складалося в точну карту. Паркер ледве встигала за нею, час від часу нервово озираючись:

— Скажи чесно, ти це зараз відчуваєш чи просто дуже добре вгадуєш? — прошепотіла вона.

Мелінда навіть не обернулася.

— Я знаю, куди йти.

Пауліна, що йшла позаду, уважно спостерігала за нею. Її погляд був спокійний, але уважний.

— Вона тримає зв’язок, — тихо сказала вона Паркер. — І не відпускає.

Ще кілька кроків — і перед ними відкрився вузький прохід у стіні. Звідти лилося тьмяне, жовтувате світло. Мелінда повільно підняла руку, зупиняючи інших. Вона навшпиньки підійшла ближче до проходу і обережно зазирнула всередину. Всередині печери стояв Сайнмер біля кам’яного постаменту. Його силует був чітко освітлений. А трохи далі — Пейтон, зв'язана проте жива і вона говорила:

— Я Джерело! Я донька Бальтазара! — пролунало зсередини.

Мелінда різко вдихнула. До неї тихо підійшли Паркер і Пауліна, обережно заглядаючи через її плече. Паркер одразу прикрила рот долонею, щоб не видати звук.

— Знайшла чим хизуватись!

Пауліна ж не відводила погляду від сцени всередині, її очі звузилися але від слів Паркер кутики губ піднялися та вона уважно спостерігала за реакцією Сайнмера.

— Ризикований хід. — тихо прошепотіла вона.

Мелінда повільно відійшла від проходу, притулившись спиною до холодної кам’яної стіни, її серце калатало. Вона перевела погляд на Паркер.

— Ми маємо діяти… — прошепотіла вона.

Паркер кивнула, але нервово:

— Так, тільки як? Він же прямо біля неї!

Пауліна зробила крок вперед, стаючи поруч із ними.
Її голос був тихим, але твердим.

— Якщо ми всі зайдемо… невідомо, чого можна очікувати, — вона подивилася спочатку на Мелінду, потім на Паркер. — Тож вирішуємо, або Чародійки або я.

Паркер одразу насупилась:

— В сенсі ви?

Пауліна ледь підняла підборіддя.

— Я знаю, з ким ми маємо справу. Я вже боролася з ним раніше.

Мелінда похитала головою.

— А ми — ніби ні? Це наша битва, та наша кузина!

Пауліна спокійно відповіла:

— І саме тому ви маєте шанс вижити, якщо не кинетесь туди без плану.

Паркер нервово провела рукою по волоссю

— Мені дуже не подобається варіант, де хтось іде туди один.

Мелінда перевела погляд з Паркер на Пауліну, потім знову на прохід. Звідти долинали голоси Сайнмера і Пейтон. Вона стиснула кулаки.

— Ми не залишимо її! — тихо, але твердо сказала вона.

Пауліна не сперечалася, лише уважно дивилася на неї.

— Тоді вирішуй швидко, — додала вона. — Бо часу у нас майже немає.

Мелінда відштовхнулася від стіни і промовила: 

— Піду я!

І увійшла в прохід печери. Вона ступала повільно, але в кожному її русі відчувалась сталева впевненість. Кам’яна підлога ледь відлунювала під її кроками, а світло від факелів на стінах відбивалося в її очах холодним блиском. Сайнмер різко обернувся, його обличчя — все ще обличчя Ленні — перекосилось від здивування і злості.

— Які гості... — прошипів він, роблячи крок вперед.

Але не встиг. Мелінда миттєво підняла обидві долоні перед собою. Повітря навколо ніби здригнулося, наповнилось напругою.

— З дороги, дідусю! — різко кинула вона, навіть не моргнувши.

Її голос був не гучний — але в ньому було щось таке, що змусило навіть Сайнмера на секунду завмерти. Він звузив очі, вдивляючись у неї.

— О, яка смілива... як і твоя старша кузина. Ти думаєш, що...

— Я не думаю. — перебила його Мелінда, зробивши ще крок. — Я знаю!

Вона пройшла повз нього, майже торкнувшись плечем, ніби його взагалі не існувало. Сайнмер стиснув кулаки, але не напав, щось у ній його стримало. Мелінда підійшла до Пейтон і стала перед нею, спиною до кузини, наче живий щит. Пейтон підняла голову, її волосся впало на обличчя, але в очах з’явилась іскра полегшення. Мелінда швидко кинула погляд через плече Пейтон, оцінюючи мотузки.

— Ти серйозно? Зв’язали?

Пейтон криво посміхнулась:

— Спробуй сама вирватись!

Мелінда знову підняла руки — але цього разу вже до мотузок. Її пальці напружились, і в повітрі відчувся знайомий холод. Сайнмер позаду засміявся.

— О, як мило… сімейна зустріч. — він зробив крок ближче. — Думаєте, я дозволю вам просто піти?

Мелінда повільно повернула голову в його бік. Її погляд був холодний і гострий.

— Я думаю… — вона зробила паузу, — …що ти зараз зробиш одну велику помилку.

— І яку ж? — посміхнувся він.

Мелінда ледь нахилила голову.

— Підійдеш ще на крок.

На секунду між ними повисла тиша. Краплі води десь у печері глухо відбивали ритм. Сайнмер примружився і все ж зробив цей крок. Мелінда різко змахнула руками.

— СТІЙ!

І світ завмер, звук обірвався. Краплі води зависли в повітрі. Сайнмер застиг просто посеред руху, з викривленою посмішкою. Пейтон тихо видихнула:

— Я вже почала сумніватись, що ти це зробиш.

Мелінда одразу обернулась до неї і кинулась до мотузок.

— У нас мало часу! — Вона почала розв’язувати вузли, пальці рухались швидко, але трохи тремтіли. — Паркер і Пауліна зовні. Ми знаємо, як його знищити.

Пейтон підняла брову:

— О, чудово. Бо я вже почала імпровізувати…

— Я чула! — фиркнула Мелінда. — Джерело? Серйозно?

Пейтон ледь усміхнулась:

— Спрацювало ж.

Мелінда різко смикнула мотузку — і та нарешті ослабла.

— Все, давай руку!

Пейтон витягнула руки вперед, розтираючи зап’ястя.

— Я думала ти скажеш щось більш драматичне.

— Потім. Коли не будемо в печері з психом-демоном.

На мить вони подивились одна на одну — і без слів зрозуміли: зараз усе вирішиться. Мелінда кивнула в бік виходу.

— План такий: виходимо, об’єднуємо сили і…

Пейтон перебила, вже з тією самою впевненою усмішкою.