Розділ 19

Пітьма навколо була густою і важкою, ніби сама земля дихала холодом. Кам’яні стіни підземелля вкривалися вологою, а десь у глибині чулося монотонне капання води. Повітря пахло пилом, старістю і чимось ще —магією, перекрученою та небезпечною. Пейтон повільно прийшла до тями, її голова безсило лежала на плечі, волосся спадало на обличчя. Вона важко вдихнула і різко розплющила очі. Перед нею — тьмяне світло, яке давали кілька старих ламп, підвішених під стелею. Все навколо здавалося чужим і ворожим.
Вона спробувала ворухнутися, але руки були зв'язані позаду. Пейтон напружила зап’ястя, стиснула пальці, намагаючись хоч трохи послабити мотузки. Вони впивалися в шкіру, грубі й міцні.

— Дідько… — прошепотіла вона іронічно скривившись.

Вона повільно підняла голову і цей рух не залишився непоміченим. Поруч, біля грубо зробленого кам’яного постаменту, стояв Сайнмер у тілі Ленні. Він сперся рукою об край постаменту, ніби господар цього місця. Його силует здавався спокійним, але в очах жевріла темна, неспокійна насмішка, він повільно повернув голову в її бік і посміхнувся.

— О… прокинулася… — протягнув він, ледве схиливши голову. — Я вже почав думати, що перестарався з пилом.

Пейтон випрямилася настільки, наскільки дозволяли зв’язані руки. Вона дивилася прямо на нього — без страху, лише з викликом. Сайнмер зробив кілька кроків ближче, розглядаючи її, ніби цікаву іграшку.

— Навіть не напружуйся, — спокійно додав він, кивнувши на її руки. — Я знаю про твої сили. Тому руки я зв’язав.

Пейтон повільно нахилила голову набік і раптом посміхнулася, не злякано, зухвало.

— Погано вивчив мене, — тихо відповіла вона крізь зуби.

Сайнмер вдивлявся в неї.

— Справді? — з легкою насмішкою кинув він.

І в ту ж мить Пейтон різко примружила очі, її погляд став гострим, зосередженим. Вона ніби “вчепилася” очима в Сайнмера, сила вирвалася назовні, невидимий удар і Сайнмера відкинуло назад, ніби його вдарила хвиля. Його тіло з гуркотом врізалося в кам’яну стіну. Він впав на землю і затих, без свідомості. Пейтон важко видихнула, на мить заплющивши очі.

— Навіть не напружилась… — пробурмотіла вона.

Але часу було обмаль. Вона одразу почала вириватися смикаючи руки. Мотузки впивалися ще сильніше. Шкіра на зап’ястях почала червоніти.

— Давай… давай… — прошепотіла вона, стискаючи зуби.

Вона намагалася вивернути руку, провернути кисть, знайти хоч слабке місце але даремно. Мотузка була міцною. Пейтон зупинилася на секунду, перевела подих і знову різко смикнулася та даремно.

— Чорт…!

Вона злилася але не здавалась, погляд метнувся до Сайнмера який лежав нерухомо але щось підказувало — це ненадовго. Пейтон ковтнула повітря, напружено озирнулася навколо, шукаючи хоч щось… будь-який шанс.

— Треба повідомити дівчатам. — тихо прошепотіла вона, майже беззвучно і в цей момент її серце стислося від однієї думки, якщо кузин вже немає...

Пейтон ще кілька хвилин боролася з мотузками. Вона смикала руками знову і знову, стискаючи зуби так, що аж щелепа нила. Зап’ястя вже пекли, шкіра була роздерта, але вузол навіть не зрушив.

— Та що ж це таке… — прошепотіла вона, важко дихаючи.

Вона майже здалася, очі повільно заплющилися, дихання вирівнялось.

— Добре, якщо фізично не виходить… — тихо сказала вона сама до себе. — Тоді по-іншому…

Пейтон випрямилася настільки, наскільки могла, і зосередилась. Перед внутрішнім зором з’явилися обличчя кузин. Вона зосередилась на них і в ту ж мить її тіло огорнуло тьмяне червоне світіння. Голова Пейтон безсило впала на плече, ніби дівчина заснула. У тому ж самому мертвому місті, серед сірого туману, Мелінда, Паркер і Пауліна швидко йшли вперед, уважно оглядаючись. Кроки глухо віддавались по порожній вулиці.

— Мені це вже не подобається… — пробурмотіла Паркер, озираючись. — Я хвилююсь за Пейтон...

Мелінда нервово стискала руки:

— Ми витратимо весь час, якщо будемо просто блукати!

Пауліна йшла трохи попереду, уважно вдивляючись у туман.

— Він не дурень. Він не залишить її там, де легко знайти…

І раптом перед ними з’явилося тьмяне червоне світіння. Воно розгорнулося, ніби тріщина у просторі і з нього постала Пейтон. 

— Пейтон?! — одночасно вигукнули Мелінда і Паркер.

Пауліна різко вдихнула, впізнавши магічний дар.

— Астральна проекція!

Пейтон підняла руку, зупиняючи їх:

— Нема часу! — голос звучав приглушено, ніби здалеку.— Я в підземеллі, щось на кшталт печери… — швидко говорила вона, ковтаючи слова. — Сайнмер тримає мене там.

Паркер зробила крок вперед.

— Як нам знайти тебе? Просто скажи...

— Слухайте! — різко перебила Пейтон. — Ви не знайдете це місце просто так...

Мелінда насупилася.

— Що це означає?

Пейтон подивилась прямо на неї

— Зосередьтесь на мені! На моїй енергії. Не на місці — на мені!

Пауліна повільно кивнула, вже розуміючи коли знову навколо Пейтон з'явилось світіння і вона зникла.
Її силует почав розчинятися. Паркер простягнула руку вперед:

— Пейтон, зачекай...

Але було пізно.

Знову темрява, важкість і різкий вдих. Пейтон знову відкрила очі. Вона різко підняла голову і помітила що Сайнмер ворухнувся — спочатку пальці, потім плечі. Він повільно підняв голову, провів рукою по шиї і тихо засміявся.

— Отже… — протягнув він, піднімаючись на ноги. — Ти вирішила погратися ще цікавіше…

Він глянув прямо на неї.

— Астральна проекція. — усміхнувся він. — Я недооцінив тебе.

Пейтон випрямилася, незважаючи на зв’язані руки.

— Це не єдине, що ти недооцінив!

Сайнмер повільно почав підходити ближче, крок за кроком.

— Що ти можеш окрім телепортації? — тихо сказав він. — Га, відьмо?

Він зупинився прямо перед нею і присів поруч оглядаючи кожен міліметр її тіла.

— Я так і думав!

Він замовк на мить і посмішка стала ширшою.

— Я зможу вийти звідси у твоєму тілі, але шкода що ти вже будеш мертва... ми були б гарною парою!