Розділ 17

Дівчата почали читати слова з папірця: 

— "При світлі ночі, при темряві дня
У міжсвіття вирушаю я.
Кличу до себе сили роду,
Прийди, прилинь сюди
І залишся зі мною навіть в небутті."

І в цю мить повітря навколо ніби стало густішим, наповнюючись магією, що ось-ось мала вирватися назовні. Повітря почало тремтіти, ніби сама реальність втрачала стійкість. Спочатку зникли контури — руки, плечі, силуети дівчат ніби розсипалися на дрібні іскри. Світло пройшло крізь них, і за мить їх уже не було.
Тиша і різкий холод. Вони стояли посеред вулиці. Сіре місто знову прийняло їх у свої обійми — неживе, беззвучне, загублене в густому тумані. Будинки тягнулися вгору, їхні фасади були бляклими й безликими. Дорога під ногами здавалася нескінченною. Паркер першою озирнулася. Вона обхопила себе руками, ніби намагаючись зігрітись.

— Клас, ми знову тут. — її голос прозвучав іронічно, але з легким сарказмом.

Мелінда зробила повільний оберт навколо себе, вдивляючись у туман, що рухався хвилями.

— Мені це вже не подобається… — тихо пробурмотіла вона та різко розвернулася до Пейтон.  — І що тепер?

Пейтон стояла трохи попереду. Її погляд ковзав по дорозі, по будинках, по тінях, що ніби ховалися між ними. Вона вдихнула повітря — холодне, порожнє.
На мить запала тиша. Потім вона відповіла, спокійно, але впевнено.

— Далі будемо просто йти.

Мелінда нахмурилася:

— Просто йти?

Пейтон перевела на неї погляд, а потім знову вперед.

— Він сам нас знайде.

Паркер скривила обличчя.

— Ти зараз дуже спокійно говориш про істоту, яка… взагалі-то демон.

Пейтон ледь усміхнулася, але в її очах була легковажность.

— Я знаю.

Мелінда зробила крок ближче.

— І це тебе не бентежить?

Пейтон похитала головою дивлячись на кузин:
— Схоже ви забули, що я наполовину відьма. І я його відчуваю в значить, він знає, що ми вже тут.

Паркер тихо видихнула.

— Чудово мати поряд напівкровку!

Мелінда глянула на Паркер:

— А ти хотіла сама його шукати?

Паркер знизала плечима.

— Ну… коли ти так кажеш — то ні.

Пейтон зробила перший крок вперед. Її кроки були обережними, але впевненими. Вона ніби відчувала напрямок, навіть якщо очима нічого не було видно, Мелінда і Паркер переглянулися — і рушили слідом. Туман повільно розступався перед ними, а потім знову змикався за спиною, ніби місто не хотіло відпускати їх.
Кілька хвилин вони йшли мовчки лише звук їхніх кроків лунав у порожнечі. Паркер порушила тишу.

— Знаєте… це місце мене реально лякає.

Мелінда кивнула, не відводячи погляду вперед.

— Бо тут немає життя!

Пейтон тихо додала.

— Чому ж? Є! — кузини одразу подивилися на неї. — Просто не таке, як ми звикли.

Аж тут, десь у далині пролунав знайомий звук —дзвіночок. Легкий, металевий. Паркер різко зупинилася.

— Ну от, вже знайшовся!

Мелінда напружилась.

— Добре, що не треба довго чекати!

Пейтон повільно підняла погляд у туман. На її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.

— Я ж казала… — вона зробила ще один крок вперед. — Він нас знайде.

І десь у сірій імлі вже починали вимальовуватися знайомі обриси. Туман повільно розступався перед ними, відкриваючи знайомі обриси. Старі рейки, порожня вулиця і він — той самий трамвай. Він стояв нерухомо, ніби чекав. Вагон виглядав покинутим — вікна темні, двері прочинені, всередині жодного руху. Паркер обережно підійшла ближче, заглядаючи всередину.

— Ну звісно… той самий. І знову безлюдний. Як затишно… — пробурмотіла вона, нервово озираючись.

Мелінда нахмурилась і в ту ж мить почулися оплески. Дзвінкий, повільний звук розрізав тишу, знову і знову. Пейтон миттєво зреагувала — різко схопила кузин за руки і потягнула трохи назад, закриваючи їх собою. Її тіло напружилося, погляд вп’явся в туман.

— Стійте позаду… — тихо, але твердо сказала вона.

Оплески ставали ближчими. Із-за трамваю, з туману повільно вийшла постать — той самий провідник. Його усмішка була знайомою але тепер — не тою, яка була раніше.

— Чародійки… — протягнув він плескаючи, ніби смакуючи слово. — Чародійки…

Пейтон не рухалась. Вона дивилась прямо на нього, і на її обличчі з’явилася впевнена, майже виклична усмішка.

— Ну привіт. — сказала вона спокійно. — Ленні чи, можливо Сайнмер?

Провідник зупинився. Оплески стихли. Він повільно засунув руки в кишені, нахилив голову набік і примружив очі.

— Он як? — тихо засміявся. — Старі відьми все-таки згадали про мене?

Мелінда і Паркер напружено переглянулись позаду. Пейтон зробила крок вперед.

— Так може покажеш справжню личину?

Сайнмер оглянувся навколо, ніби оцінюючи простір, цмокнув язиком:

— Є одна проблемка… — протягнув він, ледь посміхаючись. — Мене заточили в цій, як ти сказала, личині. — він знизав плечима — Тож… не зараз.

Пейтон глибоко вдихнула. Її рука стиснулась у кулак.

— Можу допомогти!

Сайнмер усміхнувся ширше. В його очах з’явився хижий блиск. Він повільно рушив до неї.

— А ти розумниця! — майже ласкаво сказав він. — Не те що твої старі!

Пейтон також зробила крок назустріч, поки вони не опинилися зовсім близько — обличчя навпроти обличчя. Повітря між ними ніби наелектризувалося. Пейтон нахилилася трохи вперед, її голос став холодним:

— А ти жалюгідне створіння, — вона ледь усміхнулась і випрямилась. — Навіть нищити тебе шкода.

— Пейтон, що ти таке говориш? — тихо, але напружено вигукнула Паркер позаду.

Пейтон не відводила погляду від Сайнмера, лише коротко кинула через плече.

— Все добре!

І в цю ж секунду — Сайнмер різко замахнувся. Його рух був швидким, майже блискавичним та Пейтон навіть не здригнулася. Вона миттєво перехопила його руку, її пальці стиснули його зап’ястя так, що звук удару навіть не встиг народитися. Настала тиша. Сайнмер повільно опустив погляд на свою руку. Потім — на неї. Його обличчя перекосилося.