Розділ 16

Підлога тихо поскрипувала під ногами, коли Пейтон переступила поріг будинку. Вона ще не встигла повністю увійти, як зверху почувся рівний, впевнений крок. По сходах спускалась молода жінка — зібрана, стримана, з холодною зосередженістю в очах. Це була Пенні — ще не Ґремс, але вже з тією самою силою, що з роками лише загартувалась. У цей момент із коридору долинув голос Прісцили:

— Пенні, ходи сюди!

Пенні зупинилась на сходах і повернула голову до дверей. Її погляд ковзнув по трьох дівчатах, але затримався лише на мить — без цікавості, скоріше оцінюючи. Потім вона швидко спустилась вниз.

— Мамо… — коротко сказала вона.

Вони обмінялися поцілунками в щоки — стримано, але тепло. Прісцила одразу перейшла до справи.

— Доню, нам потрібна допомога, — вона ледь кивнула у бік дівчат. — Точніше… цим дівчатам.

Пенні повільно перевела погляд на них. Її очі були уважні, навіть трохи холодні. Вона мовчки оглянула кожну — від голови до ніг, ніби зчитуючи щось глибше, ніж зовнішність та зробила повільний вдих.

— І яка ж вам допомога потрібна? — рівно запитала вона.

Прісцила взяла її за руку, м’яко, але наполегливо.

— Доню… тобі краще сісти.

Пенні підняла брову:

— О, це вже цікаво!

— Ти не повіриш. — додала Прісцила і вже повела її назад до сходів. — Нам краще піти на горище.

Пенні не заперечувала, але її погляд став ще більш настороженим. Дівчата переглянулись між собою.

— Ну, почалося…, — тихо пробурмотіла Паркер.

Мелінда ледь штовхнула її ліктем.

— Тихо ти.

Пейтон нічого не сказала — лише рушила слідом. Підіймаючись сходами, вони проходили повз знайомі, але водночас інші інтер’єри. Дерев’яні поручні були темнішими, шпалери — іншими, а повітря ніби зберігало відгомін зовсім іншого часу. Паркер нахилилася до Мелінди.

— Це дивно… ніби той самий дім, але…

— …молодший. — тихо закінчила Мелінда.

Пейтон провела рукою по стіні.

— Так цікаво бачити його минулі втілення.

Вони дійшли до горища. Прісцила впевнено зайшла першою і повела Пенні до дивану. Вони сіли поруч. Дівчата залишилися біля дверей, спершись на стіну — трохи напружені, трохи розгублені. Прісцила, не гаючи часу, запитала:

— Патті вдома?

Пенні, не відводячи погляду від дівчат, відповіла.

— Вона з Віктором пішла на прогулянку.

Прісцила кивнула, полегшено видихнувши.

— Це добре. Їй не треба хвилюватись.

Пенні різко повернула голову до матері. Її тон став жорсткішим.

— Хто вони… і чому ти привела їх сюди?

Прісцила поклала долоню на її коліно, стримуючи.

— Я ж і кажу… це твої правнучки.

Пенні завмерла, її обличчя скривилось — між недовірою і роздратуванням.

— Що за маячня?

Вона різко подалася вперед, збираючись підвестися:

— Мамо, ти…

Але Прісцила натиснула долонею на її коліно, змушуючи залишитися.

— Сидіти! — твердо сказала вона. — Пенелопо, дівчата прийшли з майбутнього.

Пенні застигла, її погляд став гострим, зосередженим.
Прісцила продовжила:

— Ти пам’ятаєш Ленні… чи Сайнмера?

Пенні звузила очі.

— Пам’ятаю. — коротко відповіла вона. — І що?

Прісцила підняла руку, вказуючи на дівчат:

— Це нове покоління Чародійок. — вона зробила паузу, щоб слова осіли. — Вони повинні його знищити. Так як ми не змогли… — тихіше додала вона, — ця місія лягла на їх плечі.

Пенні повільно перевела погляд на дівчат. Цього разу — вже інакше, не як на незнайомок а як на тих, хто щойно став частиною її світу. Вона підвелася — повільно, але без заперечень. Зробила кілька кроків до них та зупинилася навпроти. Її погляд ковзнув по кожній — затримався на Пейтон.

— З майбутнього, значить… — тихо промовила вона.

Паркер нервово всміхнулась:

— Так… щось типу того.

Мелінда випрямилась.

— Ми не жартуємо.

Пейтон стояла впевнено та спокійно і так само промовила:

— І нам потрібна ваша допомога!

Пенні дивилась на неї ще кілька секунд а потім ледь кивнула.

— Тоді… — сказала вона, — починайте пояснювати.

І в її голосі вже не було недовіри, лише готовність діяти. Горище наповнилося тихим дзюрчанням світла крізь старі вікна, коли Пейтон почала розповідати по порядку, від аварії до цього моменту. Її голос звучав спокійно, але з ноткою напруги, коли вона описувала дивні події, перетворення і магічні зустрічі. Пенні всілася на старе крісло, спираючись ліктем на його спинку, підклавши під голову долоню. Вона уважно слухала кожне слово, її очі не відводились від Пейтон. Нарешті, коли розповідь завершилася, вона тихо запитала:

— А знаєш, чому вони здолали лише послідовників, а не самого Сайнмера?

Пейтон поглянула на Прісцилу яка спостерігала за донькою з легким оком, та Пейтон знову подивилася на Пенні помахавши головою, показуючи, що не знає відповіді.

— Бо вони були дітьми! — різко і впевнено продовжила Пенні. — Їм не під силу було його здолати. А після смерті тітки Перл вони знову не змогли, бо потрібна була Сила Трьох. Тому і заточили його.

Вона перевела погляд на Прісцилу, трохи насупившись.

— Чому ти цього не розповіла?

Прісцила закотила очі і торкнулася пальцями скроні:

— Зовсім вилетіло з голови! — промовила вона, а легкий сміх пробіг у її голосі.

Пенні повернула погляд на дівчат. Її очі блищали цікавістью і неприхованим інтересом.

— Якщо ви Чародійки, то які сили ви маєте? — вона вирішила перевірити, чи справді дівчата ті, за кого себе видають.

Пейтон, не вагаючись, вказала на себе.

— Телекінез, астральна проекція. — вона обернулася до Мелінди, — Заморожує час. — і нарешті вказала на Паркер. — Бачить майбутнє.

Пенні нахилилася трохи вперед, її погляд став ще більш уважним і проникливим.

— Добре! — повільно мовила вона. — Це серйозні сили. Вам треба використовувати їх з розумом.

Мелінда і Паркер трохи нервово переглянулися, а Пейтон лише тихо кивнула. Горище наповнилося тихим відлунням — ніби час сам завмер, чекаючи на наступні слова Пенні.