Розділ 15

Прісцила повільно випрямилася, спершися долонею об край столу. Її рухи були обережними, майже крихкими, але в очах усе ще жеврів той самий гострий, впевнений вогонь, який Пейтон вже бачила у її молодшій версії.

— Так! Вам потрібна Книга! — рішуче промовила вона, ніби це було єдине правильне рішення.

Пауліна, не підводячись із крісла, злегка нахилила голову і з ледь помітною усмішкою додала.

— Тільки не забудь, що вона у Пенні вдома!

Прісцила миттєво закотила очі, театрально зітхнувши:

— Я ще не настільки стара, як ти!

У кімнаті одразу пролунав тихий сміх. Мелінда прикрила рот долонею, нахилившись до Паркер.

— Вони навіть у попередньому житті такі самі... — прошепотіла вона.

Паркер тихо пирхнула.

— Сімейна риса, схоже.

Прісцила тим часом уже повільно крокувала до Пейтон. Її постава була трохи зігнута, але в кожному кроці відчувалася гідність. Вона зупинилася зовсім близько, змусивши Пейтон інстинктивно трохи нахилитися до неї. Старенька підняла погляд, уважно вдивляючись у риси обличчя дівчини, ніби намагалася побачити крізь час.

— Я пам’ятаю… — тихо почала вона, — ти донька моєї скоронародженої правнучки.

Її голос став м’якшим, майже ніжним.

— Сподіваюсь, вона всьому тебе навчила?

На обличчі Пейтон розквітла щира, тепла усмішка. Вона кивнула, не відводячи погляду.

— Так. Вона прекрасно справляється.

Прісцила затримала погляд ще на мить, ніби зважуючи ці слова, а потім ледь посміхнулась.

— Рада це чути! — вона трохи нахилилася ближче, з цікавістю звузивши очі. — Скільки їх взагалі буде?

Пейтон озирнулася на кузин, які одразу зробили вигляд, що дуже зайняті чаєм, а тоді нахилилася до Прісцили, майже змовницьки.

— Разом четверо. — прошепотіла вона.

Реакція була миттєвою. Очі Прісцили широко розкрилися, вона різко приклала долоню до грудей.

— Матінко рідна… Патріція себе геть не береже!

Паркер не витримала і тихо засміялася, ховаючи обличчя в долонях.

— От це новина…

Мелінда нахилилася до неї.

— Уявляєш, як би вона відреагувала, якби знала все?

Пейтон, стоячи поруч, уже не стримувала сміху. Вона заправила пасмо за вухо, дивлячись услід Прісцилі, яка неквапливо рушила до виходу з вітальні, бурмочучи щось собі під ніс про "молодь" і "безрозсудність". Пауліна провела кузину поглядом, а потім перевела очі на дівчат і з легкою усмішкою сказала.

— Не зважайте. Вона завжди так реагує… коли дізнається щось несподіване.

Пейтон, все ще усміхаючись, тихо відповіла.

— Мені здається… я починаю розуміти, в кого ми всі такі.

У кімнаті знову запанувала тепла, майже домашня атмосфера — дивна суміш різних часів, поколінь і доль, що на мить переплелися в одному місці.

Двері будинку тихо рипнули, коли Прісцила вийшла надвір. Майже літнє повітря було теплим але наповненим запахом вологи й нового листя. Сонце вже схилялося до заходу, кидаючи м’яке, золотаве світло на подвір’я. Пейтон затрималась лише на мить у дверях, а потім рушила слідом за нею. Прісцила, навіть не озираючись, ледь усміхнулася, ніби відчуваючи її кроки за спиною.

— Дивує, що така стара бабця ще водить?

Пейтон примружила очі від сонця, прикриваючи їх долонею, і з легкою посмішкою відповіла.

— Та ні, в наш час це звичне явище.

Прісцила тихо хмикнула, дістаючи з сумки ключі.

— У ваш час, кажеш… — вона на мить задумалась, — А з якого ж ви року? Я вже й не пам’ятаю, питала я тебе про це чи ні.

Пейтон, ступаючи за нею по старій доріжці, відповіла спокійно, ніби говорила про щось буденне.

— Ми з 2031.

Кроки Прісцили раптом зупинилися. Вона повільно розвернулася, уважно вдивляючись у Пейтон, ніби намагалася осягнути почуте.

— Дві тисячі… тридцять перший… — тихо повторила вона.

На її обличчі промайнула тінь — не страху, а швидше глибокого усвідомлення часу, що невблаганно тече.

— Шкода… я не доживу до цього часу.

Вона глибоко зітхнула, але в голосі не було жалю — лише прийняття. Потім, ніби відганяючи зайві думки, знову рушила до машини. Пейтон залишилась стояти на місці. В її очах на мить з’явилась тінь смутку.
Вона тихо, майже нечутно прошепотіла:

— Не ви одна…

У її голосі було щось більше — про тих, які також не дожили але які є — Ґремс, бабуся і навіть Прю та Коул. Про житті, яких вже не повернути. Раптом за спиною почулися голоси й кроки.

— Агов, ти нас кинула? — жартівливо вигукнула Паркер.

Пейтон озирнулася. З ґанку до неї вже поспішали Мелінда та Паркер. Мелінда швидко підійшла ближче і, не питаючи, взяла Пейтон під руку.

— Що, вирішила сама втекти в минуле?

Паркер одразу підхопила з іншого боку, усміхаючись.

— Без нас не можна. Ми тепер офіційна команда з подорожей у часі.

Пейтон ледь усміхнулася, переводячи погляд з однієї на іншу.

— Я вже помітила…

Мелінда нахилилася до неї трохи ближче і тихіше додала.

— Ти в порядку?

Пейтон на секунду замислилася, а потім кивнула.

— Буду! 

Паркер легенько стиснула її руку.

— От і добре. Бо в нас попереду ще купа дивних пригод.

Разом вони рушили до машини. Стара, але доглянута ретро автівка стояла біля узбіччя, ніби чекала їх. Прісцила вже сиділа за кермом, впевнено тримаючи руки на ньому. Вона кинула короткий погляд на дівчат через відчинене вікно.

— Ну що, наговорилися? Чи ще стояти будемо?

Паркер усміхнулась.

— Вже йдемо, не бурчіть!

Мелінда допомогла Пейтон сісти на заднє сидіння, сама вмостилася поруч, а Паркер сіла на переднє сидіння. Коли всі влаштувалися, Прісцила перевела погляд у дзеркало заднього виду, на мить зустрівшись очима з Пейтон.

— Тримайтеся міцніше.

Паркер тихо пробурмотіла.

— Сподіваюсь, це не найстрашніше, що з нами сьогодні станеться…

Мелінда усміхнулась.

— Після трамваю? Мене вже нічим не здивуєш.

Пейтон сперлася головою об спинку сидіння, дивлячись у вікно, де повільно згущалися сутінки.