Розділ 14

Усі стояли мовчки — п’ятеро. П’ять постатей посеред мертвого міста. Холод пронизував повітря, а туман обвивав їхні ноги, ніби намагався затримати на місці. Першою порушила тишу Пауліна. Вона повільно розвернулась до дівчат, її обличчя стало серйозним, навіть суворим. Очі уважно вп’ялися в Пейтон.

— Що ви тут забули? — її голос прозвучав чітко, без тіні жарту.

Пейтон не відступила. Вона зробила крок вперед, вирівнявшись перед нею, і так само твердо відповіла:

— Може те, що і ви?

На мить між ними зависла напруга. Прісцила, яка стояла трохи збоку, раптом різко хмикнула:

— Ха! — вона склала руки на грудях і, з ледь помітною усмішкою, похитала головою. — Одні гени!

Мелінда тихо фиркнула, ледь нахилившись до Паркер.

— Ну тут не посперечаєшся…

Паркер ж стояла, не відводячи погляду від жінок. Її очі бігали від однієї до іншої, наче вона намагалася впевнитися, що це реально. Це помітила Прісцила. Вона різко повернула голову до Паркер, піднявши брову.

— Чого так дивишся?

Паркер здригнулась, ніби її впіймали на гарячому. Вона зніяковіло посміхнулась і почала плутатись у словах.

— Я… просто… ви такі схожі… на тіток. Навіть не схожі… ви такі самі…

Прісцила повільно провела долонею перед своїм обличчям, ніби відганяючи щось невидиме, і закотила очі:

— Вже знаємо, праправнучко!

Мелінда тихо засміялася, але швидко замовкла, коли Пейтон знову заговорила, вона перевела погляд на Пауліну:

— Як ви тут опинилися? Нащо прийшли?

Пауліна на секунду затримала погляд на кузині, обмінялась із нею коротким, мовчазним сигналом, потім глибоко вдихнула і відповіла:

— Ми запам’ятали ту зустріч… у минулому. — її голос став м’якшим, але в ньому звучала рішучість. — І вирішили прийти на допомогу.

Прісцила одразу ж підхопила, не даючи їй договорити.

— Ми зрозуміли, що ви не покинете цю справу — зробивши крок ближче до дівчат, її погляд ковзнув по кожній.  — …і пішли шукати вас!

Паркер тихо прошепотіла.

— Окей… це вже звучить як початок дуже поганої ідеї.

Мелінда кивнула:

— Дуже-дуже поганої.

Пейтон, навпаки, стала ще зосередженішою.

— І що тепер?

Пауліна не відповіла одразу. Вона опустила руку до пояса і дістала невеликий тканинний мішечок, затягнутий мотузкою. Пейтон насторожено примружилась.

— Що це?

Прісцила ледь усміхнулась:

— Швидкий спосіб не стояти тут, як дурні.

І перш ніж хтось встиг щось сказати — Пауліна різко кинула мішечок під ноги. Мішечок вдарився об землю з глухим звуком і у ту ж мить він розкрився. Зсередини вирвався густий, сірий пил, що миттєво закрутився навколо них спіраллю. Він піднявся вгору, огортаючи їхні ноги, талії, плечі. Мелінда схопила Пейтон за руку.

— Мені це не подобається!

Паркер заплющила очі.

— Мені теж!

Світ навколо почав розчинятися: туман зник, холод щез, гул стих і раптом — тиша, тепла, жива, пил осів. Дівчата повільно розплющили очі. Вони більше не стояли посеред мертвого міста. Навколо був невеликий, затишний будиночок. Дерев’яні стіни, тепле світло ламп, запах трав і чогось домашнього, на столі стояли свічки, а в каміні тихо потріскували дрова. Мелінда повільно озирнулась.

— Де ми?

Пейтон зробила обережний крок вперед, уважно розглядаючи все навколо.

— Ми більше не там…

Прісцила, вже спокійно, поправила рукав і кинула.

— Подякуєте нам пізніше.

Пауліна підійшла до столу і поклала інший мішечок поруч відповівши Мелінді:

— У 70-ому! — вона підняла погляд на Пейтон. — Серед живих!

У кімнаті запала напружена тиша і хоча тут було тепло та затишно, відчуття небезпеки нікуди не зникло. Ще стояла тиха напруга після переміщення, коли Прісцила раптом потягнулась до столу. Її пальці легко ковзнули по поверхні, зупинившись на пожовклому листочку.
Вона взяла його і, не кажучи ні слова, підійшла до Пауліни та вже дивилась на неї, ніби розуміючи все без пояснень.

— Час! — тихо мовила Прісцила.

Пауліна кивнула і вони стали поруч та одночасно почали читати заклинання.

— "Свою молодість я відпускаю.
Цю маску з себе вже зриваю.
З подихом вітру, нехай вона плине. 
У той час, де її я взяла, 
Нехай повернеться справжня зовнішність моя."

Їхні голоси злилися в один ритм — стародавній, глибокий, майже співучий. Слова були незнайомі, але від них повітря в кімнаті наче почало вібрувати. Дівчата застигли. Мелінда розширила очі.

— Ем... так повинно бути?

Паркер прошепотіла.

— Я не знаю, але виглядає… красиво…

Навколо жінок почали з’являтися маленькі світлові кульки. Вони мерехтіли, як живі — золотисті, сріблясті, з відблисками тепла. Кружляли навколо Прісцили й Пауліни, піднімаючись вище, обвиваючи їхні постаті спіраллю. Світло ставало яскравішим, їхні силуети почали розмиватися і раптом кульки розсипались у повітрі й зникли, немов їх і не було. Перед дівчатами стояли вже інші жінки. Сиве волосся, зморшки, трохи зігнуті плечі… але ті самі очі. Та сама сила. Мелінда тихо видихнула.

— Ой...

Пауліна ледь похитнулась, ніби тіло на мить не витримало ваги років. Вона обережно опустилась у крісло біля столу і, перевівши подих, заговорила.
Її голос став іншим — старішим, хриплуватим, але все ще теплим:

— От тепер ви бачите нас справжніх… які ми є у ці роки.

Пейтон уважно дивилась на них, не відводячи погляду. В її очах не було страху — лише глибоке усвідомлення. Прісцила ж кинула короткий погляд на дівчат, усміхнулась — знайомо, трохи зухвало — і попрямувала до виходу з вітальні.

— Звикайте, — кинула вона через плече.

Мелінда, досі приголомшена, повільно сіла в крісло поруч із Пауліною.

— То… ми зараз у 1970-ому?

Пауліна перевела на неї погляд і коротко відповіла:

— Так!

Це прозвучало так просто, ніби мова йшла не про час, а про погоду. Мелінда замислилась, нахиливши голову.