Розділ 13

Трамвай виринув із туману повільно, ніби його виштовхувала сама тиша цього світу. Метал скрипів, колеса тихо дзенькотіли по рейках, а слабке світло зсередини різало сіру імлу. Він під’їхав просто до дівчат і зупинився. На мить усе стихло. Мелінда відпустила руку Пейтон. Вони стояли поруч, не рухаючись, лише дивилися на темні вікна вагона, за якими не було видно жодної душі. Паркер нервово ковтнула:

— Ну… скажіть, що це не те, про що я думаю?

Ніхто не відповів. Пейтон зробила крок вперед і, не озираючись, піднялася сходами до вагона. Мелінда швидко перевела погляд на Паркер:

— Вона серйозно?

Паркер лише знизала плечима:

— Схоже що так.

Мелінда зітхнула і рушила за нею.

— Якщо нас тут з’їдять — я буду дуже незадоволена.

— Запишу це в протокол, — буркнула Паркер, піднімаючись слідом.

Всередині було порожньо, нікого, взагалі нікого.
Лише ряди старих сидінь, потемніле дерево і легкий запах металу та часу. Пейтон повільно пройшлася проходом, ковзаючи пальцями по спинках сидінь.

— Той самий… — тихо сказала вона і тут трамвай рушив.

Мелінда різко втратила рівновагу:

— Ой!

Вона вхопилася за поручень, ледве не впавши. Паркер також хитнулася назад:

— Супер! Просто чудово! Він ще й сам їде!

Пейтон вже спокійно сіла на одне з сидінь і жестом покликала їх:

— Сідайте.

Мелінда обережно присіла поруч, все ще напружено озираючись:

— Нам точно треба тут бути? — тихо запитала вона у Пейтон. — Мені якось… ніяково.

Пейтон глянула вперед, потім повільно озирнулася назад.

— Сподіваюсь. — відповіла вона. — Це той самий трамвай… але без провідника… — вона злегка звела брови — …що дивно.

Паркер сіла з іншого боку, склавши руки:

— Дивно? Це ти називаєш дивно?

Час тягнувся повільно, години чи, можливо, хвилини — тут було складно зрозуміти. За вікнами місто змінювалося, але залишалося таким самим: порожнім, сірим, мовчазним. Туман то згущувався, то розступався, відкриваючи знайомі, але мертві вулиці. Світло почало згасати, наставав вечір. У вагоні було тихо. Дівчата час від часу перекидалися словами, намагаючись відволіктись від гнітючої атмосфери, коли їх голоси стихли, почулись кроки з-за перегородки. Мелінда завмерла, Паркер перестала говорити. Пейтон повільно повернула голову і з тіні вийшов провідник. Той самий чоловік — у старій формі, з моноклем і сивими вусами. Його постать виглядала так само спокійно, ніби він просто повернувся після короткої перерви. Мелінда різко відсахнулася назад:

— О Боже!

Вона ледве не сіла на Паркер, важко дихаючи. Паркер спробувала її втримати:

— Ау! Мелінда! Спокійно!

Пейтон вже дивилася на нього і її обличчя пом’якшало. Провідник зупинився, дивлячись на них із тією ж лагідною усмішкою.

— Вітаю, міс… — спокійно промовив він. — Сьогодні ви вже не самі.

Пейтон ледь усміхнулася у відповідь:

— Я вже й не сподівалася вас побачити. — вона кивнула в бік кузин — Це мої кузини.

Провідник повільно кивнув, переводячи погляд на Мелінду і Паркер.

— Ласкаво прошу. — сказав він м’яко. — Я радий бачити вас.

Паркер натягнуто посміхнулася:

— І ми… ніби… раді…

Мелінда лише кивнула, все ще напружено спостерігаючи за ним. Провідник ще раз коротко кивнув — ніби цього було достатньо. І, нічого більше не сказавши, розвернувся та пішов назад за перегородку, знову залишивши їх самих але тепер — вже не зовсім.

Пейтон повільно підвелася, ніби вагаючись але зробила кілька кроків у бік перегородки. Вагон тихо гуркотів, розрізаючи туман, а світло старих ламп тремтіло, відкидаючи довгі тіні. Мелінда схопила її за рукав:

— Ти куди? — прошепотіла вона, нахиляючись ближче. Пейтон легенько посміхнулась, але в її очах було щось серйозне:

— Я маю з ним поговорити.

Паркер нахмурилась, склавши руки:

— Ти впевнена?

Пейтон знизала плечима:

— Все буде добре.

Мелінда пошепки фиркнула:

— Він єдина людина у мертвому місті! Дуже заспокоює!

Пейтон лише кинула на неї короткий погляд і, не відповідаючи, відсунула перегородку. Вона обережно присіла поруч із Ленні, відчуваючи, як старе дерев’яне сидіння ледь поскрипує під її вагою. Попереду, за великим склом, тягнулася сіра, безкінечна дорога, розчинена у тумані. Рейки ніби губилися в порожнечі, а сам трамвай рухався так плавно, ніби ковзав між світами. Пейтон на мить мовчки дивилася на його руки — впевнені, спокійні, але водночас втомлені. Потім тихо заговорила:

— Ви ж Ленні, правильно?

Провідник трохи здригнувся, ніби це ім’я давно ніхто не вимовляв. Він повільно повернув голову до неї. Його погляд став уважнішим, глибшим.

— Звідки ви знаєте? — спитав він тихо, але без різкості.

Пейтон ледь усміхнулася, знизавши плечима:

— Просто знаю… — вона на секунду відвела погляд.

Ленні підняв брови, але нічого не сказав. Лише легенько хмикнув і знову подивився вперед, ніби переварюючи ці слова. Кілька секунд панувала тиша. Було чути тільки рівномірний гуркіт коліс і слабкий дзвін, що лунав десь у глибині вагона. Пейтон набрала повітря і обережно продовжила:

— Скажіть… чим ми можемо вам допомогти?

Ленні раптом тихо розсміявся. Не гучно, не весело, скоріше з ноткою іронії та втоми.

— Допомогти? — він повторив, ніби смакуючи це слово.
Він зняв монокль, повільно протер його краєм рукава і додав:

— Міс, ви навіть не уявляєте, скільки вже пройшло часу...

Пейтон нахилилася трохи ближче:

— Саме тому й питаю.

Він на мить затримав погляд на її обличчі. У його очах промайнула тінь — щось між надією і страхом.

— Мені не потрібна допомога, — відповів він нарешті, вже спокійніше.

Пейтон не відступила. Її голос став тихішим, але впертішим:

— Але ви ж тут застрягли…

Ленні завмер. Його пальці на мить стиснули важіль сильніше, ніж треба. Трамвай ледь помітно смикнувся.
Він повільно повернув голову до неї. Його усмішка зникла.