Розділ 12

Світ ніби розсипався на тисячі уламків світла… а потім різко зібрався знову. Панувала тиша — глуха, важка, неприродна. Дівчата стояли на горищі — але це було вже не те горище, яке вони щойно залишили. Повітря тут було холоднішим, затхлим, наповненим запахом пилу і старого дерева. Свічок не було. Світло пробивалося лише крізь брудне вікно, розсіюючись у сірій імлі. Паркер першою здригнулася. Вона обхопила себе руками, розтираючи плечі, ніби намагаючись зігрітися.

— Брр… тут як у холодильнику… — пробурмотіла вона, оглядаючись. — Ми вже там?

Пейтон стояла трохи попереду, її погляд повільно ковзав по знайомих, але водночас чужих стінах. Вона вдихнула глибше, ніби впізнаючи це місце не очима, а відчуттями.

— Так… — тихо відповіла вона і кивнула. — Це воно.

Мелінда вже рушила вперед. Вона обережно ступала по підлозі, яка тихо скрипіла під ногами, і провела пальцями по старому комоду. На кінчиках одразу залишився товстий шар пилу. Вона здивовано підняла руку, розглядаючи пальці.

— Очманіти… — прошепотіла вона. — Це ж скільки років треба, щоб тут стало… настільки брудно?

Вона провела рукою по ще одній поверхні — пил піднявся в повітря легкою хмаркою, закружлявши у слабкому світлі. Паркер скривилась і махнула рукою перед обличчям:

— Фу… я вже шкодую, що ми сюди прийшли без масок і стиліста.

Пейтон тим часом підійшла до вікна. Вона обережно торкнулася скла, залишивши на ньому чисту смугу серед бруду. За вікном — нічого, лише густий, живий туман, який повільно рухався, ніби дихав. Жодного звуку, жодної людини, одного кольору — тільки сірість. Пейтон напружилася, вдивляючись у цю порожнечу, ніби чекала, що з неї щось вирине але нічого не сталося. Вона повільно відступила від вікна і повернулася до кузин.

— Все так само… — сказала вона тихо.

Мелінда підняла на неї погляд:

— Тобто?

Пейтон зробила крок ближче:

— Порожньо. Ні душі. І той самий туман…

Паркер нервово пирхнула:

— Чудово. Просто ідеальне місце для прогулянок.

Пейтон ледь усміхнулася, але в її очах не було гумору.

— Давайте пройдемось будинком. Може знайдемо вам щось тепліше.

Мелінда склала руки на грудях, злегка нахиливши голову:

— А він потрібен?

Пейтон глянула на неї з легкою усмішкою — тією самою, впевненою, яку вона носила навіть у найгірші моменти.

— Ще й як! — вона коротко кивнула. — У цьому світі не так затишно.

Паркер зітхнула, але рушила першою до сходів:

— Ну, якщо я тут замерзну — це буде на вашій совісті.

— Запишемо це в список проблем, — тихо кинула Мелінда, йдучи за нею.

Пейтон затрималась на мить, вона ще раз глянула на вікно. Туман за ним ніби трохи здригнувся, ніби помітив їх. Пейтон повільно звела брови… але нічого не сказала. Лише розвернулась і пішла слідом за кузинами. Сходи зустріли їх тихим, протяжним скрипом, коли вони почали спускатися вниз — у ще темніший, ще холодніший будинок, ніби він не просто був покинутий… а забутий самим часом. Повітря стало ще холоднішим і важчим.

Мелінда одразу попрямувала до старого комоду у вітальні. Вона різко висунула шухляду — дерево заскрипіло, ніби протестуючи — і почала перебирати речі, піднімаючи хмарки пилу. Паркер приєдналася до неї, відмахуючись від пилу рукою:

— Якщо тут знайдеться щось нормальне — це вже буде диво…

Пейтон тим часом не залишилася з ними. Вона повільно рушила далі будинком, її кроки були тихі, майже нечутні. Вона заглядала у кожну кімнату, ковзала поглядом по стінах, меблях, ніби чекала… що знову з’являться вони — тіні минулого —  Прісцила та Пауліна. Але нічого, лише пил, порожнеча і тиша. Пейтон зупинилася посеред кімнати, трохи напружившись, прислухаючись, ні звуку. Вона повільно видихнула і повернулася назад до кузин. Саме в цей момент Мелінда різко випрямилася, тримаючи в руках стару кофтинку.

— Є! — вигукнула вона, переможно піднявши знахідку.
Пейтон миттєво кинула на неї різкий погляд.

— Тихіше… — прошепотіла Пейтон, злегка нахмурившись  — Невідомо, що тут може відбуватись… або бути.

Мелінда одразу знизила голос, але усмішка не зникла:

— Добре, добре… просто я не хочу замерзнути в цьому… музеї жахів.

Паркер, не відволікаючись, продовжувала ритися в комоді. Вона витягла темну куртку, струснула з неї пил і буркнула:

— Ніби ми тут не самі…

Пейтон повільно повернула голову до неї, її погляд став серйознішим.

— Все може бути.

Паркер завмерла на секунду, потім повільно підняла очі:

— Ти зараз жартуєш, правда?

Пейтон нічого не відповіла, лише мовчки дивилася на неї і цього було достатньо. Паркер нервово видихнула:

— Чудово. Просто чудово…

У той самий час — у реальності, горище залишалось залитим м’яким світлом свічок, але тепер воно здавалося ще тихішим. Дівчата лежали нерухомо на підлозі — їхні обличчя були спокійні, майже безтурботні, ніби вони просто спали. Патті обережно підклала подушку під голову Пейтон, поправляючи її волосся з материнською ніжністю. Ґремс зробила те саме для Мелінди та Паркер, її рухи були впевнені, але в очах читалась тривога. Кріс стояв поруч, нервово стукаючи пальцями по книзі, ніби він не міг знайти собі місця. Він різко підняв голову:

— Так… і що тепер?

Його голос прозвучав різкіше, ніж він хотів. Патті повільно підвелася, розвернулась до нього і спокійно відповіла:

— Чекати.

Кріс скривився:

— Просто… чекати?

— В будь-якому випадку, — продовжила вона, не змінюючи тону, — ми відчуємо, якщо щось з ними буде не так.

Кріс дивився на неї кілька секунд. Його щелепа напружилась.

— Прекрасно… — кинув він сухо.

Він різко штовхнув книгу і не сказавши більше ні слова, швидко пішов до сходів. Його кроки були важкі, нервові. Сходи тихо заскрипіли, коли він зник унизу, на горищі знову запала тиша. Ґремс повільно підійшла до Патті, склавши руки перед собою. Вона кинула короткий погляд у бік сходів, де щойно зник Кріс і тихо, з легкою іронією, промовила: