Розділ 11

Після напруженої тиші, що повисла в оранжереї, Патті повільно перевела погляд з Пейтон на інших, її риси пом’якшали. Легка усмішка торкнулася губ.

— Ми допоможемо, — сказала вона спокійно, але впевнено. — Та поки що… — вона розвела руки і трохи нахилилася вперед. — Я хочу обійняти своїх онуків.

Вона покликала їх до себе легким рухом долонь.
Мелінда і Паркер навіть не переглянулися — вони одночасно підскочили і кинулися до неї. Вони обійняли її міцно, щиро. Патті засміялася тихо, притискаючи їх до себе.

— Мої дівчатка… — провела руками по їхньому волоссю, ніби намагаючись запам’ятати кожну деталь— Я так за вами сумувала…

Паркер заплющила очі.

— Ми теж…

Мелінда лише сильніше притиснулася. Кріс стояв трохи осторонь, спостерігаючи потім підійшов. Його обійми були стриманіші, більш зібрані — по-чоловічому. Але в них була та сама теплота.

— Привіт, бабусю, — тихо сказав він.

Патті усміхнулася, обійнявши його і легенько скуйовдила його волосся.

— Який дорослий…

В її голосі прозвучала гордість. Кріс злегка усміхнувся.

— Ну… намагаюсь.

Останньою підійшла Пейтон. Вона не поспішала, її кроки були тихими, впевненими. Вона зупинилася на мить перед Патті, подивилася їй в очі і лише потім обійняла — легко але щиро. Патті одразу притиснула її до себе. Трохи міцніше, ніж інших. Наче тримала не просто онуку… а когось дуже знайомого, дуже близького, вона заплющила очі на секунду і ледь помітно видихнула.

— Моя дівчинка…

Пейтон завмерла в цих обіймах, наче щось всередині відгукнулося. Патті трохи відсторонилася, але не відпустила її повністю та уважно подивилася на обличчя Пейтон. Розглядала. Кожну рису і тихо промовила:

— Ти так схожа на неї…

Пейтон ледь нахилила голову.

— На кого?

Патті ледь усміхнулася, але в очах з’явилася легка тінь спогаду.

— Не лише характером… — вона провела пальцями по щоці Пейтон. — А й зовнішністю.

Поруч стояла Ґремс. Вона перевела погляд на правнучку і кивнула.

— Так… — легка, але впевнена усмішка. — Ти ніби і є Пруденс…

У повітрі зависло це ім’я. Пейтон завмерла на секунду, потім повільно відступила і повернулася до кузин ставши поруч із ними. Мелінда торкнулася її плеча, Паркер усміхнулася. Разом, як завжди. Патті і Ґремс стояли навпроти дивлячись на них довго і уважно. Наче бачили більше, ніж просто трьох дівчат. Патті зробила крок вперед. Її голос був теплим, наповненим ніжністю і гордістю:

— От дивлюсь я на вас… — повільно перевела погляд з однієї на іншу. — І бачу своїх дочок.

Вона подивилася на Мелінду.

— Мелінда — як Пайпер.

На Пейтон.

— Пейтон — як Прю.

На Паркер.

— А Паркер — як Фібі.

Паркер тихо усміхнулася. Мелінда злегка знітилася. Пейтон мовчала. Патті зробила паузу її голос став глибшим.

— Я бачу два покоління Чародійок…

І тут Ґремс легенько перебила її з тією ж гордістю в голосі.

— А я бачу вже третє!

У кімнаті стало тихо але ця тиша була не важкою. Вона була наповненою силою, родом і чимось більшим — тим, що тільки починало пробуджуватися. Напруга повисла в повітрі одразу після слів Патті. Її голос, м’який, але сповнений рішучості, ніби розрізав затишну атмосферу оранжереї:

— Ходімо. Ми зробимо це на горищі!

Вона впевнено взяла Ґремс за долоню й потягнула її до сходів. Їхні силуети — рухались поруч, майже синхронно, ніби час для них не мав значення.

— Ходімо, мамо, приготуємо усе.

Ґремс лише коротко кивнула, але перед тим, як зникнути за поворотом, кинула погляд на правнуків — уважний, попереджувальний. Дівчата вже рушили слідом, коли раптово Кріс схопив Паркер за зап’ястя. Його рух був різкий, майже інстинктивний.

— Ви не думаєте, що це може бути небезпечно? — його голос був стриманим, але в ньому чітко звучала тривога.

Паркер здивовано озирнулася на нього, але нічого не відповіла. Замість неї вперед ступила Мелінда. Вона повільно розвернулась до брата, схрестивши руки на грудях, і трохи нахилила голову.

— Ти що, не довіряєш Ґремс і бабусі?

Її тон був спокійний, але з легким викликом. Кріс закотив очі, провів рукою по волоссю і зробив крок убік, ніби намагаючись зібрати думки.

— Декілька хвилин тому бабуся і сама була не у захваті… — відповів він, трохи тихіше, але напруження нікуди не зникло.

На мить всі змовкли. Пейтон повільно підійшла до нього ззаду. Її рухи були обережні, майже ніжні. Вона поклала руки йому на плечі, ледь стискаючи — не стримуючи, а заспокоюючи.

— Просто довірся… — тихо сказала вона, нахилившись трохи ближче. — Я ж повернулась.

Кріс завмер. Його погляд ковзнув убік, ніби він не хотів дивитися їй в очі. Але за секунду він різко розвернувся до неї.

— Але не забувай, як ти туди потрапила!

Його голос став жорсткішим. У ньому було більше страху, ніж злості. Він швидко змахнув її руки зі своїх плечей — не грубо, але рішуче — і, не озираючись, пішов до сходів. Його кроки були швидкі, важкі. Сходи тихо скрипнули під його вагою, коли він піднявся нагору і зник у темряві горища. У кімнаті знову стало тихо. Паркер повільно видихнула:

— Він хвилюється… занадто хвилюється.

Мелінда лише зітхнула і похитала головою. Пейтон стояла нерухомо, дивлячись у бік сходів. Її обличчя залишалось спокійним, але в очах на мить промайнуло щось глибше — тінь сумніву… чи передчуття. Вона тихо сказала, більше до себе, ніж до інших:

— Саме тому мені потрібно повернутись…

Пейтон ще кілька секунд стояла на місці, дивлячись йому вслід. Її руки повільно опустилися, а в очах промайнуло щось складне — суміш образи, розуміння і... страху.

— Не бери в голову, — тихо сказала Паркер, м’яко торкнувшись плеча Пейтон.

— Я знаю, — відповіла вона, зітхнувши. — Але я теж боюсь… просто не показую цього.

Мелінда підійшла ближче, схрестивши руки на грудях, але вже без звичної впертості — в її погляді читалася підтримка.

— Агов, — вона легенько нахилила голову, намагаючись зловити погляд кузини, — ми поруч. Що б там не було — разом впораємось.