Розділ 10

Ніч повільно опустилася на старий будинок, який занурився у тишу, яку порушувало лише тихе потріскування дров у каміні та інколи — скрип старих дощок. У спальні було напівтемно. Мелінда спала, згорнувшись клубочком під ковдрою, рівно дихаючи. Пейтон лежала поруч, дивлячись у стелю, сон не приходив. Вона повільно повернула голову на кузину, переконалась, що та міцно спить… і обережно відкинула ковдру. Кожен її рух був тихим, майже нечутним. Вона босоніж стала на підлогу, на мить завмерла, прислухалась — тиша. Пейтон повільно підійшла до дверей, обережно повернула ручку і, ледь прочинивши, висковзнула в коридор. Двері зачинилися без звуку. Сходи скрипнули лише раз, коли вона ступила на одну зі сходинок.

— Тихіше… — прошепотіла сама до себе, ледь усміхнувшись.

Вона спускалася повільно, тримаючись за перила. Коли дісталася вітальні, тепле світло від каміна огорнуло її. В кімнаті було затишно. На журнальному столику лежали розкидані книжки, записи, листки з нотатками… і Книга Таїнств. Полум’я в каміні тихо танцювало, кидаючи тіні на стіни. Пейтон підійшла ближче. Провела пальцями по краю столу, потім взяла кілька аркушів з нотатками і повільно опустилася на підлогу перед каміном. Вона сперлася спиною на крісло, підняла коліна і поклала на них папери. Очі ковзали по рядках. Там були уривки слів та імен. Пейтон тихо видихнула.

— То це справді було… — вона провела пальцем по одному з записів. — Я це казала?..

Полум’я відбивалося в її очах. Час ніби сповільнився. Минали хвилини а може години. Десь нагорі тихо скрипнула підлога. Пейтон не звернула уваги.
В той час, у своїй спальні прокинувся Кріс. Він провів рукою по волоссю, підвівся з ліжка і, не вмикаючи світла, вийшов. На сходах погляд ковзнув вниз — у вітальню, він побачив силует біля каміна. Він тихо спустився сходами. Крок за кроком. Підійшов ближче.

— Не спиться? — майже пошепки запитав він, присідаючи поруч.

Пейтон підняла голову. В її очах ще жевріло світло вогню, вона ледь усміхнулась.

— В мене було досить часу, щоб виспатися — вона простягнула йому нотатки. — Що це?

Кріс подивився на аркуші, швидко пробігся очима. Потім подивився на неї.

— Ми намагалися скласти все до купи… — він трохи зам’явся. — Те, що ти говорила, коли…

— Коли була там! — тихо продовжила речення Пейтон. Вона заклала пасмо волосся за вухо і трохи нахилила голову.

— Кріс — в її голосі з’явилася серйозність. — Це ж не сон, правда? — Вона дивилася прямо на нього. — Він був надто реальний.

Кріс не відповів одразу, він перевів погляд на камін, на полум’я.

— Що там було? — тихо запитав він.

Пейтон опустила очі, її пальці повільно стиснули край паперу.

— Все те саме, що і тут але… наче все… вимерло. — вона підняла очі. — Нікого. Жодної душі. Окрім нього...

Кріс трохи нахилився.

— Провідника?

Пейтон кивнула.

— Він… ніби частина того світу. — Вона замислилась. — І водночас — ні.

Кріс уважно дивився на неї, потім раптом штовхнув її плечем у плече.

— Знаєш що?

Пейтон підняла брову.

— Що?
Кріс посміхнувся.

— Ти з’їхала з глузду.

На секунду запала тиша і потім— Пейтон засміялася, щиро та легко.

— Дякую, дуже підтримав!

Кріс підвівся, потягнувшись.

— Радий був допомогти — він розвернувся і рушив у бік кухні. — Добраніч!

— Добраніч! — відповіла Пейтон, усе ще усміхаючись.

Вона залишилася сидіти біля каміна. Полум’я тихо тріщало. Нотатки лежали в її руках а думки… десь далеко. 

Ранок почався з запаху свіжої кави та запашного тіста. Сонячне світло лилося крізь вікна кухні, м’яко освітлюючи кімнату. Мелінда стояла біля плити, вправно перевертаючи млинці.

— Ідеальний… — пробурмотіла вона, підкидаючи ще один млинець і ловлячи його сковорідкою.

Паркер сиділа за столом, сміючись.

— Ти або станеш шеф-кухарем, або спалиш кухню.

Кріс сперся плечем об холодильник, склавши руки.

— Ставлю на друге.

Мелінда навіть не обернулась.

— Дуже смішно.

Пейтон стояла біля кавоварки, спокійно наливаючи в неї воду.

— Не дражніть її, — сказала вона, не обертаючись. — Вона єдина, хто нас сьогодні годує.

— Поки що, — додав Кріс.

Паркер тихо засміялася і саме в цю мить у кухні почала з’являтися знайома біла димка. Вона плавно спустилася зі стелі, закрутилася у повітрі… і сформувалася у постать Ґремс. Вона оглянула кухню, погляд зупинився на тарілці з млинцями та скептично підняла брову.

— Ви цим не наїстеся.

— Доброго ранку, Ґремс… — протягнула Паркер.

Та Ґремс вже почала діяти. Вона взяла фартух зі стільниці, швидко зав’язала його на собі, підійшла до плити та всадила на стілець поруч Меліеду.

— Відійди дитинко, зараз я вас нагодую.

Мелінда не встигла нічого сказати, як вже сиділа на стільці.

— Млинці не дуже корисно для вашого молодого організму, — спокійно відповіла Ґремс, дістаючи продукти. — Я покажу, як це робиться.

Вона відкрила холодильник, дістала овочі, м’ясо… і вже за секунду кухня наповнилася новими ароматами. Пейтон повернулася з чашкою кави, спостерігаючи за цим.

— От це я розумію — підкріплення.

Кріс тихо нахилився до Паркер:

— Ми щойно втратили кухню.

Паркер штовхнула його ліктем.

— Зате виграли сніданок.

Ґремс, не обертаючись, сказала:

— Я все чую.

Всі трохи стихли. Через кілька хвилин вона зупинилася, витерла руки об фартух і сперлася на стільницю, її обличчя стало серйознішим.

— Я вам дещо розкажу…

Усі одразу звернули на неї увагу.

— Те, що колись розповідала мені моя мама.

Пейтон повільно поставила чашку. Мелінда нахилилася вперед. Паркер перестала жартувати. Кріс випрямився. Ґремс глибоко вдихнула і почала:

— Колись давно… на початку двадцятого століття, стався сильний землетрус. Загинуло багато людей. Але офіційно сказали — менше пів тисячі.

Кріс тихо пробурмотів:

— Класика.

Ґремс продовжила: