Розділ 9

По той бік свідомості Пейтон, всередині трамвая панувала дивна, майже нереальна тиша. Колеса рівномірно постукували по рейках, але цей звук здавався приглушеним — ніби вони їхали не містом, а крізь сам час. Світло було тьмяним, жовтуватим. За вікнами пропливали силуети будівель, які то ставали чіткішими, то розчинялися у сірому тумані. Провідник мовчав, його руки впевнено тримали важелі, але погляд був далеким… відсутнім і він опустив очі. Його голос став тихішим, майже зламаним:

— Як би я хотів… — він зробив коротку паузу — …знову опинитись у тому житті.

Пейтон уважно подивилася на нього.

— Поряд із родиною… — додав він, ледь чутно. — Та це… неможливо.

Ці слова зависли в повітрі. Пейтон повільно опустила очі.На її обличчі з’явився сум, вона обережно простягнула руку… і поклала свою долоню поверх його.

— Мені так шкода… — її голос був щирим — Я б хотіла допомогти вам…

Вона ледь усміхнулася, але в очах була розгубленість.

— Але й сама не знаю, як вибратись звідси…

Провідник на мить завмер, потім повільно повернув голову до неї. І вперше за довгий час — по-справжньому тепло посміхнувся. Він накрив її руку своєю долонею.

— Нічого… — його голос був спокійним — Але дякую.

Він ще мить дивився на неї, ніби запам’ятовуючи, потім обережно відпустив її руку і знову перевів погляд на дорогу.

— Лягайте відпочивати, — сказав він уже звичним, рівним тоном. — Ви втомились за день.

Пейтон трохи нахилила голову.

— А як же ви? Ви відпочиваєте?

Провідник ледь усміхнувся кутиком губ.

— Поки що я попрацюю, міс.

Він злегка потягнув важіль, трамвай тихо дзенькнув.

— Згодом… відпочину.

У його словах було щось дивне, наче “згодом” — це не про години а про роки… або навіть вічність. Пейтон кілька секунд дивилася на нього, ніби хотіла щось ще сказати та не стала. Вона повільно підвелася, пройшла до найближчого сидіння і обережно лягла, підтягнувши ноги. Сидіння було холодним та втома взяла своє. Вона ще раз глянула у бік провідника який сидів нерухомо. Самотній силует на фоні туманного міста. Пейтон тихо прошепотіла, вже майже заплющуючи очі:

— Спокійної… зміни…

Провідник ледь повернув голову.

— І вам… тихого сну, міс.

Його голос прозвучав майже як відлуння. Очі Пейтон повільно заплющилися. Звуки трамвая почали віддалятися. Світ навколо ніби розчинився у тумані. І за кілька хвилин вона вже глибоко спала, не підозрюючи, що цей сон може відкрити їй ще глибшу частину цієї дивної реальності.

Яскраве сонячне світло різко прорізало темряву. Пейтон повільно розплющила очі… і одразу заплющила їх знову, скривившись від сліпучих променів, що пробивалися крізь лікарняне вікно. Вона кілька разів кліпнула, звикаючи до світла, і обережно підвелася на подушці. Все було… знайоме: білі стіни, штори, тихий гул лікарні за дверима. Пейтон повільно провела поглядом по палаті.

— Я… тут? — вона тихо видихнула, ніби перевіряючи реальність. — Нарешті…

У кімнаті було порожньо, жодного з рідних, жодного лікаря, лише вона… і тиша. І тут, двері відчинилися, Пейтон повернула голову. На порозі стояв Пітер… із букетом квітів у руках. Він зробив крок у палату… і різко завмер. Його очі розширилися, потім він усміхнувся, трохи ніяково.

— Сюрпризу не вийшло!

Пейтон не стрималася і засміялася.

— Мені шкода, — сказала вона, хитаючи головою.

Пітер швидко підійшов до неї. Він нахилився і ніжно поцілував її.

— Я скучив, — тихо сказав він.

Пейтон усміхнулася.

— Я теж.

Пітер простягнув їй букет.

— Це тобі.

Пейтон взяла червоні троянди, вдихнула їх аромат і на мить заплющила очі.

— Вони прекрасні…

Потім вона посміхнулася і простягнула букет назад.

— Поставиш у вазу?

— Звичайно. — Пітер узяв квіти і поставив їх у вазу поруч із ліжком, наливши трохи води. Після цього він сів на стілець біля неї. — Ти давно прокинулася?

Пейтон похитала головою.

— Щойно. 

Пітер усміхнувся.

— Значить, мені пощастило, він трохи нахилився вперед. — Як ти себе почуваєш?

Пейтон затримала погляд на його обличчі.

— Добре… Але мені здається, що я знову тут ненадовго…

Пітер нахмурився.

— В якому сенсі?

Пейтон опустила погляд на свої руки.

— Схоже… я знову втрачу свідомість. — Вона зітхнула. — Згодом.

Пітер кілька секунд мовчав, він явно не розумів але все ж підняв кутики губ, намагаючись не показати тривогу.

— Головне, що зараз ти тут. — Він легенько стиснув її руку.

Пейтон подивилася на нього і ледь усміхнулася. Через деякий час Пітер допоміг їй підвестися. Він обережно підтримував її, коли вона одягалася.

— Повільно, — тихо казав він. — Не поспішай.

— Так, я просто була не притомна а не хвора, — з легкою усмішкою відповіла Пейтон.

Вони разом вийшли з палати, як щойно зробили кілька кроків коридором, як перед ними з’явився лікар. Він склав руки за спиною і з усмішкою подивився на Пейтон.

— Міс Гілліс… — він підняв брову. — На цей раз ви самі вийдете чи вас винести?

Пейтон тихо засміялася.

— Сподіваюсь, на цей раз без пригод, але ви далеко не відходьте.

Лікар хмикнув, Пітер посміхнувся. Вони попрощалися і рушили до виходу.

Сонце било яскравим і світлим теплом в очі Пейтон, щойно вони вийшли з лікарні. Дівчина мружилася, вдихаючи свіже повітря.

— Як мені цього не вистачало...Вона озирнулася навколо: гамір, шум, машини, життя. Вони сіли в машину. Пітер завів двигун, і авто плавно рушило з місця. Пейтон мовчки дивилася у вікно, її погляд ковзав по вулицях, по перехожих, по сонячному світлу, але в очах читалося щось інше. Вона порівнювала — тут життя а там порожнеча. Пітер краєм ока помітив її стан.

— Ти чого? Тобі зле?

Пейтон повільно повернула голову.

— Ні, просто… там, де я була, ніби все вимерло. Жодної живої душі...

Пітер на мить подивився на неї, потім знову на дорогу.

— Люба, це просто сон. Не зважай на це.