Розділ 8

Пейтон ступила в салон трамваю. Всередині було так само порожньо. Старі дерев’яні лави тягнулися вздовж вузького проходу, латунні поручні тьмяно блищали у слабкому світлі. Підлога тихо поскрипувала під кожним кроком. Провідник тим часом спокійно пройшов до передньої частини вагона і зайшов за невелику перегородку — трамвай здригнувся і повільно рушив. Пейтон пройшла між сидіннями і підійшла ближче до переду. Вона сперлася рукою об поручень і подивилася вперед — рейки губилися у тумані, який стелився над дорогою. Провідник сидів на своєму місці, тримаючи руки на важелях керування. Його постава була розслабленою та впевненою. Не відриваючи погляду від дороги, він тихо промовив:

— Ви питали, хто я.

Пейтон повернула голову до нього. Вона нічого не сказала, просто чекала. Чоловік трохи ворухнув важелем, і трамвай плавно повернув.

— Тут, у Сан- Франциско, я ще з 1850-х років. Якраз коли почалася золота лихоманка.

Пейтон підсунулася ближче і сіла на вузьке сидіння біля перегородки.

— Тоді я був молодим. Приблизно вашого віку... Я працював де доведеться, — продовжив він. — Копачем, будівельником… колонізатором.

Його голос став трохи важчим.

— Коли почали розширювати місто, почалося вигнання корінних поселень — індійців, як ви знаєте. Я був одним із тих, хто це робив. Робота як робота… тоді так здавалося. Одного разу до мене підійшов вождь одного з племен, він щось злісно пробурмотів… своєю мовою і пішов. Пізніше інші колонізатори сказали, що він нас прокляв.

Він знизав плечима.

— Сказав, що ми навіки залишимось на цих землях. І не знайдемо спокою. — Він важко видихнув. — Минули місяці… роки, — продовжив він. — У мене була родина. Дружина. Діти... Потім я влаштувався провідником. Я знав усе місто. Кожну вулицю а потім стався землетрус... багато людей тоді загинуло... і я був серед них.

Пейтон повільно повернула голову до нього.

— Але… як же…

Провідник усміхнувся.

— Як я зараз сиджу перед вами?

Він тихо засміявся.

— Так. Я помер тоді. Коли я повернувся додому, дружина дивилася на мене… як на чужого.

Пейтон тихо запитала:

— Вона злякалася?

— Ні. Коли я сказав, що я її чоловік… і батько наших дітей вона відповіла, що чоловік давно їх покинув. Наче їй стерли пам’ять про мене, — тихо сказав він. — Я розвернувся і пішов на станцію і мене знову прийняли на роботу... Ті самі люди сідали в трамвай, віталися, розмовляли зі мною, ніби ніколи не знали мене раніше. Щовечора я заходив у підпільний бар місіс Бакстер. Затишне місце було.

Потім його голос став тихішим.

— Але одного разу, коли я вийшов звідти… Почало холодати, насувався туман Карл.

Пейтон нахилилася вперед.

— І що сталося?

— Спочатку зникли тварини, — сказав він. — Потім птахи. Потім люди. Будівлі почали змінюватися. Місто почало… вмирати а туман так і не розвіявся.

Він перевів погляд на Пейтон і посміхнувся

— І от я досі на своєму робочому місці. А потім з’явилися ви за стільки років.

Вона посміхнулася йому у відповідь і запитала:

— Чому ви застрягли тут?

Чоловік задумливо ворухнув вусами.

— Не знаю. Можливо моя зміна ще не закінчилася.

В той час, у палаті панувала напружена тиша. М’яке світло ламп падало на лікарняне ліжко, де нерухомо лежала Пейтон. До руки була під’єднана крапельниця, апарат тихо відбивав рівний ритм серцебиття а поруч стояли її рідні. Лікар ще раз перевірив показники на моніторі, уважно подивився на обличчя дівчини і важко зітхнув.

— Тепер точно… — сказав він, поправляючи окуляри. — Нехай пацієнтка ще побуде в лікарні. —  Він записав щось у картці. — Я призначу продовження лікування.

Мелінда стояла поруч зі схрещеними руками і кивнула.

— Дякуєм.

Лікар уже рушив до дверей. Відчинив їх і, не обертаючись, коротко кинув:

— Угу.

Двері зачинилися. Кілька секунд у палаті стояла тиша. Потім Кріс видихнув і провів рукою по волоссю та подивився на інших.

— Добре… — сказав він. — Їдьте додому. Сьогодні я побуду з нею.

Пітер, який стояв біля ліжка і тримав руку Пейтон, одразу підняв голову. Його голос став жорсткішим.

— Я не покину її.

Кріс трохи напружився.

— Я цього й не прошу.

— Звучало саме так, — холодно відповів Пітер.

Мелінда, яка вже втомилася від їхніх поглядів один на одного, закотила очі.

— О Боже… — Вона плеснула в долоні. — Та йдіть удвох!

Обидва хлопці здивовано подивилися на неї та Мелінда продовжила.

— Я залишусь.

Вона підійшла до Паркер і трохи нахилилася до неї та не відводила погляд з хлопців.

— Пильнуй за ними, щоб не повбивали один одного.

Паркер ледь усміхнулася.

— Постараюсь.

Після цього Паркер, Кріс і Пітер вийшли з палати. Двері тихо зачинилися.

Вечірнє повітря було прохолодним. Світло ліхтарів падало на мокрий асфальт. Кріс йшов трохи позаду Пітера кілька секунд мовчки, а потім промовив.

— Слухай, Пітере… Чого ти такий прискіпливий до мене?

Пітер зупинився і Кріс теж.

— Невже ти звинувачуєш мене у тому, що сталося з Пейтон?

Пітер повільно повернувся до нього. Його очі були холодні та зробив крок ближче.

— Ви тоді розмовляли. 

Він дивився Крісу прямо в очі та підійшов впритул.

— І я відчуваю, що ти щось не договорюєш.

Раптом між ними вклинилася Паркер. Вона різко розштовхала їх руками в різні боки.

— ГОДІ!

Хоч вони і стояли вже поодаль один від одного та погляди не відволили.

— Пітер. — Вона вказала на парковку. — Їдь до відділку, дізнайся все про аварію. А ти, Кріс… ми їдемо додому.

Пітер видихнув.

— Добре.

Він розвернувся і пішов до своєї машини. Кріс і Паркер рушили в інший бік.

В палаті Мелінда нервово ходила туди-сюди біля ліжка Пейтон. Її кроки тихо відлунювали по підлозі.

— Це вже починає мене лякати… — пробурмотіла вона.

Вона подивилася на кузину — Пейтон лежала нерухомо але її губи ледь ворухнулися. Мелінда зупинилася. Тихий шепіт, ледь чутний.