Розділ 7

Пейтон стояла посеред подвір’я, відчуваючи, як напруга між ними зростає. Обидві жінки дивилися на неї так, ніби перед ними стояла невідома істота. Їхні плечі були напружені, руки трохи підняті — наче вони чекали, що вона ось-ось нападе. Пейтон повільно підняла руки.

— Почекайте… — тихо сказала вона.

Жінка, схожа на Пайпер, ще міцніше стиснула руку другої.

Пейтон вона повільно засунула руку в кишеню куртки.
Обидві жінки миттєво відсахнулися. Та, що виглядала як Прю, інстинктивно стала трохи попереду, ніби прикриваючи іншу. Пейтон дістала телефон.

— Я хочу вам дещо показати.

Вона підняла його. Жінки дивилися на невеликий чорний предмет так, ніби це була дивна зброя.

— Дивіться.

Пейтон торкнулася екрана. Світло дисплея засвітилося. Жінки здригнулися.

— Що це взагалі таке?.. — прошепотіла "Прю".

Пейтон повернула екран до них.

— Це телефон... Точніше фотокамера. А це вже готові фотографії.

На екрані з’явилося фото. Пайпер обіймала Пейтон і вони сміялись.

— Дивіться, — сказала Пейтон тихіше. — Я вам не загроза.

Вона показала на жінку на фото.

— Це моя тітка. — Вона подивилася на жінку перед собою. — І вона виглядає точно як ви.

Жінка, схожа на Пайпер, нахилилася ближче і її очі розширилися.

— Це… я?

Пейтон кивнула.

— Або ваша майбутня версія.

Вона провела пальцем по екрану, з'явилося інше фото, на якому була стара фотографія в рамці. Три жінки стояли перед фасадом будинку: Прю, Пайпер та Фібі Галлівелл. Пейтон показала пальцем.

— Це моя матір. А це мої тітки.

Жінки дивилися на телефон ніби зачаровані. Та, що була схожа на Прю, нахилилася ближче. Вона уважно вдивлялася в своє обличчя на фотографії. Після чого жінки обмінялися поглядами.

— Ви бачите? — сказала Пейтон. — Ми схожі.

Вона тихо додала:

— Схоже… ми родичі.

Жінки знову подивилися на екран. На їхніх обличчях змішалися недовіра, страх і здивування. Та раптом з другого поверху будинку пролунав гучний плач немовляти. Жінка, схожа на Пайпер, різко підняла голову. Вона миттєво розвернулася і побігла до будинку.

— Ходімо до будинку! — сказала та, що схожа на Прю та швидко кинула останній підозрілий погляд на Пейтон.

— Якщо це якийсь трюк… То я з цим розберуся.

І зайшла в будинок. Пейтон стояла кілька секунд сама. Вона подивилася на телефон у своїй руці, потім перевела погляд на двері будинку і не довго думаючи, пішла за ними всередину.

Пейтон швидко піднімалася сходами слідом за жінкою, яка виглядала як Прю, хоча тепер вона вже знала що це не вона. Сходи тихо рипіли під ногами. З другого поверху долинав плач немовляти. Жінка попереду різко відчинила двері спальні. Пейтон завмерла на порозі — це була та сама кімната, яка в її світі належала Пайпер, але тепер вона виглядала інакше: старі шпалери з квітами, темні дерев’яні меблі, важкі штори а біля вікна стояла колиска. Жінка, схожа на Пайпер, вже нахилилася над нею. Вона обережно взяла немовля на руки і почала повільно колихати. Плач поступово стихав. Жінка ніжно усміхнулася, дивлячись на дитину. Вона кинула короткий погляд на Пейтон, яка стояла біля дверей, а потім знову подивилася на маля. Її голос став тихим і лагідним.

— Заспокойся, Пенні. Матуся поруч, все добре.

Пейтон стояла нерухомо, намагаючись усвідомити почуте. Через кілька секунд вона обережно запитала:

— Це… ваша донька?

Жінка кивнула.

— Так.

Вона ніжно поправила ковдрочку.

— Пенелопа.

Пейтон відчула, як у грудях щось здригнулося. Вона тихо сказала:

— Так звали мою прабабусю.

Обидві жінки подивилися на неї. Жінка, що тримала дитину, обережно поклала маля назад у колиску. Вона накрила її ковдрою і легко похитала колиску та випрямилася. Її постава стала стриманою і навіть трохи офіційною.

— Думаю, варто представитися. — Вона зробила легкий кивок. — Мене звати Прісцила Бакстер.

Вона вказала на жінку поруч.

— А це Пауліна Боуен.

Пейтон трохи нахилила голову.

— Ви сестри?

Пауліна ледь усміхнулася.

— Ні. — Вона склала руки на грудях. — Ми кузини.

Пейтон тихо пробурмотіла майже собі під ніс:

— Схоже, це спадкове…

Прісцила трохи нахилила голову.

— Що?

Вона не розчула, на що Пейтон швидко посміхнулася та знизала плечима.

— Просто… у мене теж є кузини. — Вона зробила паузу. — І ми працюємо в тандемі.

Пауліна кивнула, але її погляд став серйознішим.

— У нас теж була кузина... колись.

Пейтон насторожилася.

Пауліна продовжила спокійним голосом:

— Поки вона не перейшла на сторону зла. — Вона подивилася прямо на Пейтон. — Ми були змушені її знищити. Її звали Перл Рассел.

Пейтон відчула, як холод пробіг по спині та вона напружилася.

— Сподіваюся у нас такого не буде.

Вона на секунду задумалася, перебираючи в голові всіх своїх родичів. Потім раптом підняла голову.

— Почекайте… — вона подивилася на колиску — Пенні Боуен?

Прісцила якраз поправляла зачіску біля дзеркала, потім підійшла ближче до ліжка і присіла поруч із кузиною.

— Так. Ми її так називаємо. А що?

Пейтон зробила крок ближче. В її очах з’явилося хвилювання.

— Я згадала… — вона показала на колиску — Пенні... точніше Ґремс — вона глибоко вдихнула. — Це моя прабабуся.

Обидві жінки завмерли. Пейтон повільно продовжила:

— Якщо вона Пенелопа Боуен… — То виходить ви моя пра-прабабуся.

У кімнаті запала повна тиша. Прісцила і Пауліна повільно переглянулися. Їхні обличчя були сповнені шоку. Пауліна першою порушила тишу. Вона тихо сказала кузині:

— Ось цього… Я точно не очікувала.

У кімнаті запанувала напружена тиша після слів Пейтон. Прісцила і Пауліна ще кілька секунд дивилися на неї, намагаючись осмислити почуте. 

Тихий металевий звук рознісся десь із вулиці. Пейтон здригнулася. Цього разу вона була впевнена — їй не почулося. Прісцила теж підняла голову та підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Вона трохи відсунула важку штору і визирнула надвір. За мить на її губах з’явилася легка усмішка.