Розділ 6

І в той самий момент… десь далеко, у старому трамваї, колеса тихо скрипіли по рейках. Пейтон спала на сидінні. Провідник підійшов до неї. Він легенько торкнувся її плеча.

— Дівчино…

Пейтон трохи ворухнулася.

— Дівчино…

Він обережно потряс її за плече.

— Дівчино!

Пейтон різко розплющила очі та озирнулася — старий трамвай, туман за вікнами. Провідник стояв поруч. Він лагідно посміхнувся і спокійно сказав:

— Кінцева зупинка, міс.

Кілька секунд вона не рухалася, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Гуркіт коліс більше не лунав — трамвай стояв нерухомо. Вона провела руками по обличчю і потерла очі. Коли ж підняла голову і подивилася у вікно… перед нею знову простягалося сіре, порожнє місто, загорнуте в густий туман. Пейтон закотила очі й тихо зітхнула.

— Я знову тут… — пробурмотіла вона. — Прекрасно.

Поруч усе ще стояв провідник. Він дивився на неї з тією ж лагідною усмішкою, ніби нічого дивного не відбувалося.

— Як вам спалося? — спокійно запитав він.

Пейтон перевела на нього погляд.

— Якщо чесно… — вона трохи нахилила голову. — Мені приснилося, що я знову поруч з рідними.

Вона на мить задумалася.

— Вони були біля мене весь час… поки я була непритомна.

Пейтон тихо зітхнула і знову подивилася у вікно на безлюдні вулиці.

— І от… я знову тут.

Провідник уважно слухав її, а потім усміхнувся трохи ширше.

— Чудовий сон. — Він легко постукав пальцями по спинці сидіння. — Бо ви міцно спали. І навіть посміхалися уві сні.

Потім розвернувся і неквапливо пішов у бік виходу з трамвая. Пейтон ще кілька секунд сиділа, дивлячись йому вслід. Тоді вона підняла руку і подивилася на годинник на зап’ясті — стрілки стояли. Вони показували той самий час, що й після аварії. Пейтон кілька разів постукала пальцем по склу.

— Ну рухайся ж… — Стрілки не рухалися. Вона підвела голову.

— Пробачте, сер!

Провідник уже був біля дверей та обернувся.

— А котра година?

Чоловік трохи нахилив голову, ніби питання здалося йому кумедним.

— Хто зна. Тут немає міри часу.

І після цих слів він спустився сходами з трамвая, зникнувши в тумані, щоб оглянути вагон. Пейтон мовчки дивилася йому вслід.

— Чудово… — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

Вона ще трохи посиділа. Потім важко видихнула і підвелася. Пейтон поправила куртку, штани, провела руками по волоссю і швидко зібрала його у хвостик.

— Гаразд… — сказала вона сама собі. — Треба хоча б поговорити з єдиною людиною в цьому місті.

Вона вийшла з трамвая. Холодне повітря одразу вдарило в обличчя. Пейтон озирнулася.

— Сер?

Вона обійшла трамвай з одного боку— нікого. Обійшла вагон повністю. Заглянула за нього та нахмурилася. Вона швидко подивилася навколо. Туман тихо стелився по вулиці. Чоловіка ніде не було, наче він просто розчинився. Пейтон схрестила руки на грудях.

— Супер.

Вона ще раз оглянула порожню вулицю.

— І я знову сама.

Пейтон зітхнула і рушила вперед. Місто виглядало таким же мертвим, як і раніше. Туман то трохи розсіювався, відкриваючи темні фасади будівель, то знову згущувався. Дівчина підійшла до однієї будівлі, двері були прочинені. Вона зазирнула всередину.

— Є тут хтось?

Її голос відлунням розійшовся по порожньому приміщенню — відповіді не було. Пейтон зайшла всередину. Пил лежав товстим шаром на столах і підлозі. Стільці були перевернуті. На стінах висіли старі афіші. Вона вийшла назад на вулицю та зайшла ще в кілька будівель: магазини, кафе, старий офіс. Усюди було одне й те саме — порожнеча та тиша. Через кілька кварталів Пейтон раптом зупинилася. На стіні одного будинку висіла стара, порвана вивіска. Вітер колихав її, і вона тихо шелестіла. Пейтон підійшла ближче.
На ній ще можна було розгледіти знайомі слова:

«Спитайте Фібі»

Під написом було старе, трохи вигоріле фото. На ньому усміхалася її тітка. Пейтон тихо посміхнулася та провела пальцями по порваному краю плакату.

— Мені б не завадила зараз порада.

Пейтон ще раз подивилася на вивіску, опустила руку і повільно рушила далі крізь густий туман мертвого міста, занурюючись усе глибше в знайомі вулиці міста.
Колись ці місця були сповнені шуму — машини, люди, голоси, музика з кав’ярень. Тепер же кожен її крок луною віддавався між порожніми будівлями.
Туман ковзав уздовж асфальту, огортаючи ноги холодом. Пейтон зупинилася на перехресті і озирнулася.

— Ну що ж… — тихо сказала вона сама собі. — Якщо я вже тут застрягла, то хоча б подивлюся знайомі місця.

Вона засунула руки в кишені куртки і рушила далі. Кілька хвилин вона просто йшла мовчки. Але чим довше тривала ця тиша, тим сильніше вона тиснула на голову. Нарешті Пейтон важко зітхнула.

— Добре… — сказала вона вголос. — Поговоримо.

Вона зробила паузу. Потім трохи змінила інтонацію, ніби відповідаючи самій собі.

— Пейтон, ти ж була самотньою, сірою мишкою.
Тепер ти у своєму світі.

Пейтон одразу відповіла іншою інтонацією, трохи обурено:

— Та не до такого ж!

Вона навіть махнула рукою в бік порожніх будинків.

— Серйозно? Оце, значить, мій світ?

Вона знову змінила голос, зробивши його трохи глузливим:

— А що ти хотіла? Ти сама. І так виглядає твій світ.

Пейтон зупинилася посеред вулиці і обурено підняла брови. Вона похитала головою.

— Мій світ вже так не виглядає. У ньому є Галлівелли… Пітер… робота…

На секунду її обличчя стало серйознішим. Але потім вона знову змінила тон голосу — тепер уже насмішкуватий.

— Ну звичайно. Як ти могла не згадати про роботу.
Пейтон скривилася.

— Так! Бо я відповідальна!

Вона зробила кілька кроків і знову заговорила іншим голосом.

— Ти хвора!

Пейтон різко зупинилася.

— Що?! Сама ти хвора!

Вона поставила руки в боки і театрально нахилила голову та глибоко вдихнула. Потім подивилася на порожню вулицю навколо себе і тихо сказала:

— Тааак… Ще трохи і мене доведеться лікувати.