Розділ 5

У старому трамваї було тихо і монотонно. Колеса рівномірно гуркотіли по рейках, створюючи ритмічний звук: тук… тук… тук…. Вагон трохи похитувався, а легка вібрація проходила крізь підлогу і сидіння. Пейтон відійшла від кабіни провідника і повільно опустилася на перше сидіння. Вона сперлася головою на дерев’яну спинку, заплющила очі.

— Довга дорога… — тихо повторила вона слова провідника.

Гуркіт коліс почав діяти майже гіпнотично. Втома, біль у голові і холод зробили своє. Через кілька хвилин Пейтон заснула.

Тим часом у лікарняній палаті було напівтемно.
Лампа над ліжком кидала м’яке жовтувате світло на білу постіль. Мелінда лежала поруч із Пейтон, скрутившись клубочком біля неї на краю ліжка. Вона тримала кузину за руку, притиснувши її долоню до своєї. Втома перемогла і її. Вона тихо спала. Кріс сидів на стільці біля стіни. Його голова була відкинута назад, руки складені на грудях. Він теж задрімав. Паркер сиділа на іншому стільці, схилившись вперед, але й вона вже заснула. Пітер сидів трохи осторонь, але врешті-решт і його очі заплющилися. У палаті стояла тиша, яку порушував лише тихий звук крапельниці. І раптом, Пейтон ворухнула повіками. Її губи ледве помітно здригнулися, ніби вона щось говорила уві сні, пальці її руки трохи стиснулися саме тієї руки, яку тримала Мелінда. Дівчина уві сні відчула цей рух, її брови ледь насупилися. Пейтон знову ворухнула пальцями і Мелінда повільно розплющила очі.

— Мм?..

Вона підняла голову і подивилася на Пейтон.

— Пейтон?..

Пейтон тихо ворушила губами, її повіки тремтіли. Мелінда підвелася.

— Кріс…

Вона нервово штовхнула ногою стілець брата. Стілець скрипнув і Кріс різко прокинувся.

— Що?! Що таке?!

І в цю ж мить Пейтон різко вдихнула. Гучний, різкий вдих змусив усіх прокинутися. Пейтон раптово підвелася.

— Ах!..

Але через секунду її обличчя перекосилося від болю і вона впала назад на подушку, притиснувши руку до голови.

— Пейтон! — вигукнула Паркер і миттєво підскочила.

Пітер теж уже був біля ліжка.

— Обережно… обережно…

Пейтон повільно відкривала очі. Світло лампи різало зір. Перед нею все було розмитим: сірі стіни, білі тіні, рухливі силуети. Вона ледь ворухнула губами.

— Де… я?..

Її голос був хрипким і слабким. Мелінда миттєво підсунулася ближче. Вона майже впала на груди Пейтон і міцно обійняла її.

— Нарешті… — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Пейтон… — Вона притиснулася до неї сильніше. — Ми зараз у лікарні.

Кріс стояв поруч, проводячи рукою по волоссю від полегшення, та перевів погляд на Паркер.

— Паркер, поклич лікаря.

Паркер кивнула.

— Зараз!

Вона швидко вибігла з палати. Пітер тим часом сів поруч із ліжком. Він обережно взяв долоню Пейтон у свої руки. Її пальці були холодні. Він підніс її руку до губ і ніжно поцілував.

— Як ти себе почуваєш?..

Але Пейтон дивилася кудись у простір, наче не чула. Її очі повільно рухалися по кімнаті, намагаючись сфокусуватися та тихо прошепотіла:

— Де… провідник?..

Усі завмерли. Мелінда повільно відсторонилася і подивилася на неї. Кріс насупився.

— Провідник?

Він нахилився ближче.

— Який провідник?

Пейтон ледве ворушила губами. Її голос був слабким і нерозбірливим.

— Провідник… трамвай… — вона ковтнула повітря. — Туман…

Кріс і Мелінда переглянулися. Пітер теж нахмурився.

— Вона марить.. — тихо прошепотів він.

У цей момент двері палати відчинилися. Усередину швидко зайшла Паркер разом із лікарем, який одразу підійшов до ліжка.

— Добре, подивимось.

Він перевірив крапельницю, підняв ліхтарик і посвітив Пейтон в очі.

— Слідкуйте за світлом, міс Гілліс.

Пейтон зіжмурила очі від яскравого світла і скривила гримасу. Лікар перевірив її пульс. Потім обережно оглянув пов’язку на скроні.

— Реакція нормальна… — тихо сказав він.

Він випрямився і подивився на всіх присутніх.

— Деякий час може бути дезорієнтація, дивні спогади або сни.

Мелінда нервово запитала:

— З нею все буде добре?

Лікар кивнув.

— Так. Вона вже приходить до тями.

Він ще раз глянув на Пейтон.

— Через кілька годин стане значно краще.

Після цього він поправив крапельницю і рушив до дверей.

— Дайте їй відпочити.

Лікар вийшов із палати, у кімнаті знову запанувала тиша. Пейтон повільно рухала очима і потягнулася рукою до голови. А в її голові все ще лунав тихий звук: тук… тук… тук… Наче десь далеко продовжував їхати старий трамвай крізь густий туман.

Ніч у лікарні тягнулася повільно. Ніхто з них більше так і не зміг нормально заснути. Лампа над ліжком Пейтон світила м’яким світлом, а за вікном місто жило своїм нічним життям. Пейтон уже остаточно прийшла до тями. Вона сиділа на ліжку, підперши спину подушками, і тихо розповідала рідним усе, що пам’ятала. Кріс сидів на стільці біля ліжка, схрестивши руки. Мелінда сиділа поруч на самому краю ліжка.
Паркер стояла біля вікна. Пітер сперся плечем об стіну, уважно слухаючи.

— …я побачила тінь, — говорила Пейтон, проводячи пальцями по ковдрі. — Потім цей скрегіт… гальма… і далі я майже нічого не пам’ятаю.

Вона трохи насупилася, намагаючись пригадати.

— А потім… — вона на мить зупинилася. — Я була в машині. Але місто було інше. Порожнє. Сіре. Наче після війни.

Мелінда тихо видихнула.

— Це, мабуть, був сон після удару.

Пейтон ледь знизала плечима.

— Занадто реалістичний сон.

Вона підняла очі на всіх і раптом напівжартома сказала:

— Тільки не кажіть, що я розбила машину тітки Пайпер.

На секунду запала тиша. Кріс не витримав і засміявся та перевів погляд на Пітера. Пітер ледь посміхнувся і відповів спокійно:

— Лише маленька подряпина.  Її вже лагодять. Так що тітка Пайпер навіть не помітить.

Пейтон з полегшенням видихнула.

— Дякую…

У цей момент двері тихо відчинилися. До палати зайшла Паркер, тримаючи тацю.