Розділ 4

У палаті лікарні Пейтон лежала нерухомо, але десь глибоко у свідомості почало повертатися відчуття. Темрява поступово розсіювалася. Спочатку з’явився тихий гул. Потім — холод. А потім різкий пульсуючий біль у голові. Пейтон різко вдихнула повітря та відкрила очі. Перед нею було кермо автомобіля. Вона повільно підняла голову… і відразу скривилася. Біль у скроні був таким сильним, що перед очима на секунду потемніло. Пейтон підняла руку і притиснула долоню до скроні. Коли вона відвела її, то побачила що на долоні була кров.

— Чудово. Ще цього не вистачало! — тихо пробурмотіла вона.

Пейтон повільно потягнулася до своєї сумочки на пасажирському сидінні. Вона відкрила її і почала ритися всередині. Нарешті вона дістала серветку. Пейтон обережно витерла кров із руки, потім приклала серветку до скроні, намагаючись зупинити кров. Кілька секунд вона сиділа, важко дихаючи та відкинулася назад на підголівник і тільки тепер почала дивитися навколо. Спочатку вона не зрозуміла, що саме не так. Через лобове скло була та сама вулиця, та сама дорога, ті самі будівлі але… щось було неправильним. Пейтон повільно нахилилася вперед. Вулиця була порожньою, жодної машини, жодної людини. Будівлі стояли похмурі, сірі, наче покинуті багато років тому. Деякі вікна були вибиті. Фасади потріскані. Асфальт вкривався тріщинами і над усім цим висів густий туман.

— Якого дідька тут коїться? 

Пейтон повільно відчинила дверцята машини. Холодне повітря одразу вдарило в обличчя і вона вийшла з автомобіля, навіть не зачинивши двері. Пейтон зробила кілька кроків уперед, які глухо відлунювали по порожній вулиці. Вона озирнулася навкруги а навколо ні душі. Тільки вітер тихо гуляв між будівлями. Раптом щось холодне торкнулося її щоки. Пейтон здригнулася. Вона провела рукою по обличчю і подивилася на пальці. Маленька краплинка води, через мить ще одна крапля впала на її руку і ще одна. Але коли вона підняла голову, то з неба повільно почали падати маленькі білі сніжинки. Пейтон здивовано подивилася навколо. Сніг падав тихо і повільно, осідаючи на асфальті, на дахах машин і на її темному волоссі. Вулиця виглядала ще більш порожньою і холодною. Пейтон раптом згадала про телефон та швидко повернулася до машини. Вона нахилилася в салон і почала шукати. Телефон лежав на підлозі біля сидіння.

— Нарешті…

Пейтон підняла його і натиснула кнопку живлення. Екран засвітився, та індикатор зв’язку показав що немає мережі.

— Та ти знущаєшся! — Вона підняла телефон вище. — Давай… хоч одна паличка…

Але сигналу не було. Пейтон знову сіла за кермо. Вона вставила ключ у запалювання, повернула та двигун навіть не намагався завестися.

— Ну ж бо… Давай!

Вона спробувала ще раз і ще раз та нічого. Пейтон роздратовано вдарила долонею по керму. Ехо удару дивно розійшлося по порожній вулиці. Вона важко видихнула та знову взяла сумочку швидко витягнувши гаманець. Схопила ключі від машини та телефон і все поклала до кишень куртки та вийшла з автомобіля. Сніг падав трохи сильніше. Пейтон застібнула куртку, подивилася вперед — на порожню сіру вулицю, що зникала у тумані. Вона зробила перший крок, озирнулась і повільно пішла вперед по мертвому Сан- Франциско, не знаючи, що буде попереду.

Пейтон ішла повільно, обережно ступаючи по потрісканому асфальту. Кожен її крок луною віддавався у порожніх вулицях. Місто навколо виглядало так, ніби пройшов апокаліпсис або ядерна війна. Деякі вивіски висіли навскоси, тихо скриплячи на вітрі. Пейтон зупинилася біля клумби. Колись там росли квіти, тепер від них залишилися лише сухі, ламкі стебла. Вона обережно торкнулася одного пальцями. Стебло миттєво тріснуло і розсипалося в пил. Дерева вздовж дороги виглядали не краще. Їхні гілки були сухі й покручені, ніби висмоктані зсередини. Кора місцями відпадала великими шматками. Легкий вітер хитнув одну гілку і вона зламалася та впала, розсипаючись на крихкі уламки. Пейтон мимоволі обійняла себе руками.

— Що ж тут сталося?

Навколо було все сіре, мертве і холодне, і тільки вона сама виглядала чужорідною в цьому місці. Навіть у своєму чорному одязі вона здавалася єдиною живою плямою серед цієї бляклої картини. Сніг повільно падав, осідаючи на її плечах. Пейтон уже хотіла повернути на іншу вулицю, коли раптом помітила щось у тумані попереду. Вона примружилася. У далині стояв старий канатний трамвайчик. Його фарба була потьмянілою, але дивним чином він усе ще виглядав яскравішим за навколишні будівлі. Пейтон зробила кілька кроків уперед і їй здалося, що біля трамвая щось ворухнулося. Пейтон трохи прискорила крок.
Підійшовши ближче, вона почала оглядати старий трамвай. Він стояв посеред колії. Його дерев’яні борти були подряпані, але вікна залишалися цілими. Пейтон обійшла його збоку, руху більше не було видно.

— Дівчино, ви загубилися?

Пейтон здригнулася і різко обернулася. Голос лунав зверху, вона підняла очі. На сходинках трамвайчика стояв чоловік середніх років. На ньому була стара форма провідника — темний кітель із латунними ґудзиками і трохи потертий кашкет. На очах були круглі окуляри а під густими сивими вусами ховалася лагідна усмішка. Він спокійно дивився на неї.

— Дівчино, ви загубилися? — повторив він.

Пейтон кілька секунд мовчала, намагаючись оговтатися.

— Ем… ні… а може й так — нарешті сказала вона трохи розгублено. — Я… просто… — вона кивнула у бік вулиці. — Я потрапила в аварію в парі кварталів звідси. А коли прийшла до тями… то побачила оце все.

Провідник нахилився трохи вперед і визирнув на вулицю, ніби тільки тепер оглядаючи місто. Його погляд повільно ковзнув по сірих будинках, сухих деревах і туману.

— Дивно… ну добре що хоч сніг перестав йти — задумливо сказав він. 

Потім знову подивився на Пейтон і доброзичливо посміхнувся.

— Ну то заходьте. — Він простягнув їй руку. — Не варто стояти на холоді.

Пейтон на секунду вагалася. Але потім знизала плечима.

— Гірше вже навряд чи буде.

Вона поклала свою долоню в його. Його рука була теплою і несподівано сильною. Провідник допоміг їй піднятися сходами. Всередині трамвайчика було тихо. Старі дерев’яні сидіння стояли рядами, підлога тихо скрипнула під її кроками. Провідник жестом вказав на одне з сидінь.