Розділ 2

Машина Пейтон повільно підкотилася до парковки біля коледжу. Навколо вже було людно: студенти поспішали на пари, хтось стояв групами біля входу, сміявся, обговорював конспекти або допивав ранкову каву. Пейтон плавно натиснула на гальма.

— Приїхали, — сказала вона.

Паркер одразу відстібнула ремінь безпеки.

— Нарешті.

Мелінда на задньому сидінні повільно відкрила очі, ніби тільки зараз зрозуміла, що вони вже на місці.

— Ми вже тут?

Пейтон озирнулася через плече.

— Мел, ти проспала всю дорогу.

— Я медитувала.

Паркер відчинила двері.

— Це називається сон.

Вона вистрибнула з машини, поправила сумочку на плечі і раптом широко усміхнулася.

— О!

Пейтон простежила за її поглядом. Неподалік стояв високий хлопець в окулярах із темним рюкзаком за плечима.

— Юджин! — гукнула Паркер, махаючи рукою. Хлопець обернувся. Його обличчя одразу засяяло.

— Паркер!

Він швидко підійшов до неї.

— Я вже думав, ти не прийдеш.

Паркер невинно посміхнулася.

— Як я могла пропустити такий чудовий день?

Мелінда тим часом повільно вийшла з машини. Вона поправила рюкзак на плечі і ледь чутно зітхнула.

— Успіхів, не засни на екзамені — сказала Пейтон.

— Не обіцяю але дякую, якщо я не засну.

Паркер засміялася та пішла до Юджина. Мелінда повернулася і повільно пішла до входу коледжу. Вона зникла серед натовпу студентів, які заходили всередину. Пейтон сиділа за кермом і дивилася їм услід. Паркер уже жваво щось пояснювала Юджину, активно жестикулюючи руками. Пейтон тихо зітхнула.

— Ну що ж… ще один день.

Вона перевела погляд у дзеркало заднього виду, швидко поправила волосся, пригладила кілька пасм біля обличчя.

— Редакція чекає.

Пейтон увімкнула поворотник і виїхала з парковки. Машина влилася у міський рух. Вулиці були вже напівзаповнені ранковими автомобілями. Люди поспішали на роботу, автобуси зупинялися на зупинках, світлофори змінювали кольори. Телефон у машині раптом задзвонив. Пейтон приклала телефон до вуха та притиснула його плечем.

— Гілліс!

— Привіт кохана, — почувся знайомий голос. Пейтон усміхнулася.

— О, привіт, Пітере.

— Ти вже на роботі?

— Їду. Щойно висадила бешкетниць біля коледжу.

— Значить, ти знову виконувала роль сімейного водія та мамці.

— Хтось має підтримувати порядок у цьому хаосі.

Пітер тихо засміявся.

— Як вони?

— Мелінда на межі коми перед екзаменом з психології, а Паркер намагається врятувати реферат за допомогою… Юджина.

— Того самого?

— Того самого.

— Бідний хлопець.

Пейтон засміялася.

— Ну нічого, буде йому наукою.

Раптом у телефоні пролунав короткий сигнал другої лінії.

Пейтон глянула на екран.

— Пітере, в мене друга лінія. Я передзвоню.

Пітер трохи підозріло запитав:

— Хто там? Коханець?

Пейтон фиркнула.

— Дуже дотепно. Це Кріс.

Вона перемкнула дзвінок.

— Привіт, Кріс.

— Привіт. Ти вже відвезла малих до коледжу?

— Щойно.

— Добре.

На секунду він помовчав.

— А що хотіла Ґремс так рано вранці?

Пейтон тихо засміялася.

— О, ти ж знаєш Ґремс.

— Але все ж.

— Магічна відповідальність. Сила трьох. Все за програмою, яка не змінюється.

Кріс тихо видихнув.

— І як вони відреагували?

— Паркер пиляла нігті, Мелінда майже спала, а я планувала втечу.

Кріс засміявся.

— Виховання Ґремс у всій красі.

— Так, вона була… дуже переконливою. — Пейтон посміхнулася. — Я навіть думаю, вона могла б вести військову академію.

— Я б туди не пішов.

Пейтон сміялася, дивлячись на дорогу.

— Ти б не протримався і дня.

Машина повільно рухалася вперед. Раптом… Пейтон нахмурилась. Попереду, прямо посеред дороги ніби промайнула темна постать. Вона виникла буквально на секунду. Наче хтось стояв прямо перед машиною.

— Що за…?!

Пейтон різко натиснула на гальма. Колеса голосно скрипнули по асфальту.

— Пейтон? — почувся голос Кріса з телефону.

Машину занесло. І в наступну секунду — гучний удар. Металевий скрегіт. Машина Пейтон врізалася в автомобіль, що їхав назустріч. Телефон вислизнув і впав на підлогу салону. З динаміка долинав схвильований голос.

— Пейтон?! Ти чуєш?! Пейтон!

Під час удару її тіло різко подалося вперед. Її обличчя сильно вдарилося об кермо. Світ перед очима потемнів. Машина зупинилася. Двигун тихо гудів. Телефон лежав на підлозі.

— Пейтон?! — знову пролунало зі слухавки. —Відповідай!

Пейтон не рухалася. Її голова безсило лежала на кермі. З лоба повільно стікала тонка цівка крові. Вона капнула на кермо. А з телефону усе ще лунав тривожний голос Кріса:

— Пейтон… будь ласка… скажи щось…

Але відповіді не було. Зі слухавки тепер долинав лише шум. А потім… далекий звук сирени. Очі Кріса різко розширилися.

— Ні… — прошепотів він.

Він сидів на вершині мосту, підвівся та зробив крок вперед. За мить він сфернувся. Наступної секунди він з’явився за рогом вулиці неподалік аварії. І одразу завмер. Посеред дороги стояло кілька автомобілів, що зіштовхнулися один з одним. Люди вибігали зі своїх машин, хтось кричав, хтось уже викликав допомогу. Серед цього хаосу стояла машина Пейтон. З-під капота починав повільно підійматися дим.

— Пейтон… — тихо сказав Кріс.

А потім кинувся вперед. Він підбіг до водійських дверцят і схопився за ручку намагаючись відчинити.

— Тримайся… — прошепотів він.

Кріс різко потягнув двері. Вони навіть не поворухнулися.

— Чорт…

Він смикнув ще раз. Метал лише глухо скрипнув. Кріс заглянув у вікно. Пейтон сиділа нерухомо. Її голова лежала на кермі. Він простягнув долоню до Пейтон через вікно та приклав пальці до шиї кузини, щоб відчути биття пульсу.

— Ти жива! — заспокійливо промовив він.

У цей момент неподалік різко загальмувала машина рятувальників. Сирени замовкли. З автомобіля швидко вистрибнули двоє рятувальників і медики.