Розділ 52

— Ми не тебе кликали, — різко сказала Пайпер, витерши хусткою очі.

Коул схрестив пальці й тихо відповів:

— Я знаю.

Пайпер глибоко вдихнула і продовжила:

— Як вона? Як Пейтон?..

Коул склав руки на грудях, його обличчя було сумне й водночас спокійне.

— Поки що ніяк... — він зробив паузу, підбираючи слова. — З нею Прю. Пейтон ще не відійшла від...

Фібі ковтнула клубок у горлі й запитала, голос її тремтів:

— І як вона тепер? Пейтон буде світлоносцем?..

Коул підняв брову і спокійно відповів:

— Ні. Вона стане посланцем... як і я.

Паркер, не витримавши, пригорнулася до Пейдж, її голос захлинався від сліз:

— Коли ми зможемо побачитись із нею?

Коул розвів руки в сторони, його погляд був м'яким, але твердим:

— Коли Пейтон стане краще. Їй потрібен час. А зараз... я маю побути з родиною.

Сяйво знову оточило його, і за мить Коул зник, розчинившись у світлі.

На горищі запанувала тиша. Пайпер важко видихнула, зачинила книгу й, ніби відволікаючись від емоцій, запитала:

— Як Пітер?

Кріс, який увесь час стояв трохи осторонь, підняв погляд:

— Вони хотіли побратись... а тепер він залишився сам. Як ти гадаєш, як він себе може почувати?

Пайпер підійшла до сина, торкнулася його руки і з болем у голосі сказала:

— Приглядай за ним, Крісе. Йому зараз тяжко.

Кріс кивнув, його очі заблищали від невтриманих сліз, він розвернувся і пішов з горища.

Пройшло кілька десятків років...

Цвинтар був майже порожнім. Лише шелест пожовклого листя старих дерев і віддалений спів птахів порушували тишу. Надгробки стояли в ряд, ніби мовчазні свідки минулого.

Чоловік, уже посивілий, але ще міцний, схилився над могилою, на якій було викарбувано:

"Пейтон Галлівелл-Тернер".

Поряд - ще два знайомих імені: 

"Пруденс Галлівелл" та "Коул Тернер".

Його руки трохи тремтіли, коли він опускав на холодний камінь букет червоних троянд.

— Привіт, кохана, — тихо прошепотів він, немов боявся зламати спокій місця. Він опустився на коліно, провів рукою по плиті, ніби прагнув відчути тепло, яке вже давно залишило цей світ. Потім повільно підвівся.

Раптом його шию торкнув легкий вітерець. Він був тихий, але відчувався дивно вибірково — лише біля нього, ніби хтось лагідно провів долонею по шиї та плечах. Пітер озирнувся — цвинтар залишався пустим.

Він зупинився, завмер. А тоді підняв очі до неба, і в його зморшках з'явилася посмішка — щира, тепла, майже юнацька.

— Я тебе досі кохаю, Пейтон — прошепотів він. Він стояв так ще мить, дозволяючи вітру огорнути себе, а потім розвернувся і пішов стежкою, не озираючись.

Кроки його були спокійними, і хоч серце стискалося від втрати, він ніс у собі впевненість: вона справді поруч. Навіть якщо її немає у цьому світі...