Розділ 51

Паркер усміхнулася, підійшла ближче й обійняла кузину за плечі:

— Ходімо на кухню. І як ти? Ти так мало бачилась із ними…

Пейтон на мить замислилася, а потім відповіла з легкою усмішкою:

— На відміну від них, я майже не бачилась із Прю та Коулом. А мені так кортить провести з ними більше часу…

Позаду Мелінда й Кріс переглянулися. Її брови піднялися від здивування.

— Секундочку, — сказала вона, зупинившись. — Я чогось не знаю?

Кріс підхопив сестру під руку й повів уперед.

— Ми… подорожували в минуле, — відповів він.

— Що? — Мелінда майже зупинилася, її очі округлилися. — Ви серйозно?

Кріс повернувся через плече й хитро всміхнувся:

— Довга історія.

Вони всі разом увійшли на кухню, і в повітрі вже відчувалася нова хвиля розмов і таємниць.

Кухня була наповнена голосами — усі говорили одночасно, сперечалися, розпитували Кріса й Пейтон про подорож у минуле. Паркер тримала чашку кави, уважно слухаючи, а Мелінда, розгублено нахмурившись, час від часу кидала погляд на кузину і старшого брата.

Та раптом будинок стряс страшний гуркіт. Склянки на столі задзвеніли, лампочка над столом мигнула.

— Що це було?! — вигукнула Паркер.

Усі одночасно підвелися й кинулися в коридор.

Дим, вітер і гул заповнили простір. І серед вихору — постать. Сірі лахміття, обличчя спотворене в злорадній усмішці, навколо — блискавки.

— Шекс… — прошепотіла Пейтон.

Першою попереду всіх опинилася Пейтон. Вона стояла непорушно, розкинувши руки, закриваючи собою кузин.

— Пейтон, стережися! Це ж він! — вигукнув Кріс, намагаючись дістатися до неї.

Шекс розвів руками, його голос пролунав, наче з глибини бурі:

— Передавай вітання Прю!

З його руки вирвався спалах блискавки, оповитий смерчем. Удар влучив у Пейтон і відкинув її через увесь коридор, аж до оранжереї.

— ПЕЙТОН! — закричав Кріс і кинувся до неї. Він схилився над тілом, притискаючи долоні до її грудей, зцілююче світло загорілось у його руках.

Мелінда, стискаючи зуби, підняла руки, щоб заморозити демона. Але Шекс лише змахнув рукою — і вона з криком полетіла вбік, вдарившись об стіну.

— НІ! — закричала Паркер та демон відкинув і її, наче ляльку в бік Мелінди.

В оранжереї Пейтон знову відкрила очі. Її тіло ще здригалося від удару, але вона підвелася і підійшла на місце, на якому стояла.

— Ти вбив мою матір… — її голос тремтів, та в очах палав вогонь. — І я помщуся за неї!

Шекс зареготав, грізно піднявши руки:

— Я хочу на це подивитися!

Він випустив нову блискавку, та цього разу Пейтон не відступила. Вона розвела руки в сторони, і з її долонь вирвався вогонь. Очі стали чорними, наче провалля, і вона зустріла удар демона лоб у лоб.

— Пейтон!!! — крикнув Кріс, але вже не зміг зупинити її.

Демон намагався посилити бурю, та його сила розсипалася об полум’я Пейтон. Він скривився, напружився, та вогонь охопив його зсередини. Шекс заревів, а потім вибухнув у сотні іскор.

Ударна хвиля розлетілася по будинку. Вікна задзвеніли та розлетілись, двері грюкнули. Пейтон відкинуло назад, вона всим тілом врізалась у стіну оранжереї й важко впала на підлогу.

— Ні… НІ! — Кріс підбіг перший. Він перевернув її на спину, торкнувся шиї щоб відчути пульс. — Пейтон!

 Світло його рук знову загорілося, але не давало жодного результату.

— Давай… Дихай! — Кріс почав робити непрямий масаж серця, ритмічно натискаючи їй на груди. — Ну ж бо! ДИХАЙ!

Він нахилився, зробив вдих їй у легені. Знову натискання.

— Прошу… Тільки не помирай…

Мелінда підповзла ближче, вся в сльозах, торкнулася брата за плече:

— Кріс… її немає… Все.

— НІ! — закричав він і відштовхнув її руку. Він знову і знову тиснув їй на груди, світло його рук спалахувало, та все марно.

Паркер стояла в дверях кімнати, її очі були повні жалю й розпачу.

— Саме це я побачила у видінні… — прошепотіла вона.

— Пейтон! — Кріс різко обернувся, а потім знову впав на коліна поруч із Пейтон. Його плечі здригалися, сльози стікали по щоках. — Ти маєш дихати… Чуєш мене?!

Він опустив голову на її груди, ніби сподіваючись почути бодай крихітний удар серця, та було лише мовчання.

Кріс відхитнувся назад, обхопив голову руками й захитався, безсило б’ючись із відчаєм:

— Ні… Я мав її врятувати…

Мелінда прикрила обличчя руками й схлипнула. Паркер лише стояла, затиснувши губи, сльози лист по її щоках і повторювала:

— Я це бачила…А в повітрі ще довго тримався запах грому, попелу й гіркоти втрати.

У величній світлій залі, де сяяло м’яке сяйво, зібралися всі Старійшини. Атмосфера була важкою, кожне слово, кожен подих відлунював болем.

Головний Старійшина  поглянув на присутніх і мовив:

— Міст загинув!

Зала затихла, а потім усі Старійшини підняли руки догори, їхні обличчя застигли в сумі та скорботі. Сяйво в залі затремтіло, ніби саме небо заплакало.Через кілька днів…

Сіре небо затягнуло все навколо. Родина Галлівелл стояла на цвинтарі, де в свіжовиритій ямі вже лежала домовина з тілом Пейтон. Дерева тихо шуміли, немов сумували разом із ними.

Пітер, блідий і виснажений, зробив крок уперед. Його руки тремтіли, коли він поклав букет червоних троянд на кришку домовини.

— Я завжди кохатиму тебе… — прошепотів він так тихо, що це почули лише земля й небо.

Пайпер стояла поруч із Лео, сльози текли по її обличчю. Вона хрипко прошепотіла, здавалося, більше до себе:

— Я її не вберегла… як не вберегла Прю…

Пейдж притиснула до себе хустку, витерла очі й зітхнула:

— Яка нелегка доля… Всього двадцять вісім років…

— Вона навіть не дожила до віку Прю… — відповіла Пайпер, не відриваючи погляду від могили. Її голос зламався, і вона прикрила обличчя руками.

Збоку, трішки позаду стояли Уайатт, Кріс, Паркер та Мелінда. Всі четверо були згорблені під тягарем втрати.

Мелінда, ледве стримуючи схлипування, сказала:

— Вона вперше тоді назвала тітку Прю матір’ю…