Розділ 48

Пітер, витираючи руки серветкою, нахилився до Пейтон:

— Я, чесно кажучи, думав, що це буде офіційний обід — стриманий, із серйозними розмовами. А тут… справжнє свято.

— Звикай, це надовго, — усміхнулася Пейтон, ковтнувши тепла від усіх навколо.

— Звикати? Я ще досі не звикла — підморгнула Пейдж. — Тримайся, бо з нашою родиною без пригод не обійдеться.

Усі знову вибухнули сміхом. Будинок Галлівеллів наповнився теплом, голосами, жартами, й здавалося, що навіть ті, кого не було поруч, тихо усміхалися десь згори, спостерігаючи за цією великою родиною.

Великий обідній стіл, що ламався під натиском страв поступово пустішав. Хтось закінчував пити каву, хтось доїдав тістечка, а діти сперечалися, хто винесе останні тарілки. Пайпер, підперши підборіддя рукою, підняла погляд і раптом запропонувала:

— Знаєте що? А давайте підемо до клубу! — вона зробила паузу, і в її очах з’явився лукавий вогник. — Ви чули про нічний клуб «P3»? — вона подивилася на Дон та Ніколаса.

Дон розгублено кліпнула очима й відповіла:

— Так… чули, — але голос був невпевненим, наче вона не була певна, що йдеться саме про той клуб.

Фібі, яка вже піднімалася з місця, щоб зібрати брудний посуд, нахилилась до Дон і, з усмішкою, прошепотіла:

— Це клуб Пайпер.

— Невже? — здивувалася Дон, розкривши рота.

— Ага, — Фібі підморгнула й уміло, майже чарівним рухом, прибрала тарілку прямо з-під рук Дон. — І між нами кажучи, там дуже атмосферно.

Зібравши ще кілька тарілок, вона рушила на кухню.

Пайпер тим часом рішуче піднялася з місця, випрямилась і звернулась до оточуючих за столом:

— Увага! Хто віднесе посуд, той залишиться вдома! — її погляд пробігся по дітях, і вона ледве приховувала посмішку.

Усі на мить притихли. Ніколас, відчувши паузу, піднявся й уже хотів забрати кілька тарілок, але Генрі поклав долоню йому на плече й легенько натиснув, саджаючи назад:

— Це не нам сказано, — промовив він зі спокійною усмішкою.

— Так так, — підхопив Дерріл, розсміявшись, — Тепер ваша черга, молодь.

Уайатт, Паркер, Пейтон, Мелінда та Пітер обмінялися поглядами, ніби змовились, і майже одночасно підхопилися зі своїх місць.

— Ну все, — сказала Паркер, взявши цілу стопку тарілок, — Мої герої вечора.

— Я так і зрозумів, — підтакнув Уайатт, підхоплюючи піднос, — але без фанатизму, я не хочу сьогодні залишитися без рук.

— Тримай рівно, брате, — Мелінда попередила його, проходячи повз із тарілками.

— А я казав, що буду мужньо мовчати й допомагати, — пожартував Пітер, виносячи келихи.

Вся п’ятірка дружно рушила до кухні, і з відти ще довго лунали їхні голоси й сміх.

За кілька хвилин першою повернулася Мелінда. Вона витерла руки об рушник і зупинилась у дверях, уважно глянувши на Кріса, який розвалився у кріслі, закинувши ногу на ногу й відставивши склянку з водою вбік.

— Тобі що, особисте запрошення треба? — з викликом мовила вона.

Кріс, навіть не ворухнувшись, глибоко зітхнув, зробив гримасу й відповів:

— А мені і так добре. — він театрально поклав руку на живіт і тяжко видихнув.

Усі дорослі вибухнули сміхом.

— От розумник! — прокоментувала Фібі, хитаючи головою.

Пейдж, не втримавшись, підійшла й поплескала Кріса по плечу:

— Правильно! Нащо напружуватись у великій сім’ї, де й так завжди знайдеться, кому допомогти.

— Дякую, тітко Пейдж, — Кріс миттю підняв руки догори, наче капітулював. — Хоч хтось мене розуміє.

— Ой, бідненький, — Пайпер склала руки на грудях, але в голосі її звучав сміх. — Ну нічого, в клубі ти нам станеш у пригоді, тоді й побачимо, наскільки «повний живіт» заважає.

— А от погрожувати не потрібно, я наймолодший з твоїх синів а одже найулюбленіший, — пробурмотів Кріс, викликавши нову хвилю сміху.

Атмосфера знову стала легкою й домашньою, сповненою теплих жартів і посмішок.

У їдальні вже все було прибрано і всі перейшли до вітальні. Молодь, втомлена від метушні, розляглася хто де: Уайатт, Пейтон і Мелінда зайняли диван, закинувши ноги на журнальний столик; Паркер і Кріс розкинулись в кріслі а Пітер влігся на сусідньому кріслі. Дорослі тим часом збиралися в коридорі, натягуючи пальта й кардигани. Пайпер поправляла шарф перед дзеркалом і гукнула через плече у вітальню:

— І тільки без надприродних дій тут! — вона підняла палець догори в наставницькому жесті.

У відповідь почулося колективне:

— Добре-е-е! — протягнули молодші, навіть не піднімаючи голів.

— Ми й рухатися ледве можемо, мамо, — буркнув Кріс, заплющивши очі.

— Та ми б і без магії не змогли, — підхопила Паркер, втомлено усміхнувшись.

Пейдж тим часом нетерпляче підштовхувала Пайпер у спину до дверей:

— Ходімо вже, бо поки ти їх повчаєш, клуб закриється!

— Без мене це неможливо — почала Пайпер, але раптом, вже опинившись за дверима, різко розчинила їх знову й повернулася у вітальню. В руках вона вже тримала сумочку, і вигляд у неї був грізний.

— Я серйозно! — повторила вона суворим голосом, ткнувши пальцем у бік молоді.

Молодь на дивані та в кріслах у відповідь підняла руки догори в жесті згоди.

— Обіцяємо! — вигукнула Мелінда, ледве стримуючи сміх.

— Так, мамо, тут ніякої магії, лише святий телевізор і чіпси, — додав Уайатт.

— От і добре, — Пайпер нарешті видихнула й грюкнула дверима, зникнувши разом із рештою дорослих.

На кілька секунд у домі запанувала тиша, потім Мелінда, не відкриваючи очей, пробурмотіла:

— Вони, напевно, думають, що ми тут зараз демона викличемо.

Кріс пирснув:

— У такому стані ми максимум сфернемо піцу.

— Або просто заснемо, — промовила Паркер, закриваючи обличчя подушкою.

Уся компанія зареготала, та їх сміх зламав голос Уайатта. Він зручно вмостившись на дивані, закинув руки за голову, і промовив з напівусмішкою:

— Ну що? Чим будемо займатись? — він повернув голову то на Пейтон, то на Мелінду, які сиділи поруч, але обидві лише знизали плечима.