Розділ 47

— Це… її батьки?

— Так, — відповіла Пайпер, глянувши на нього.

Пітер зморщив чоло.

— А хіба її батьки не Прю та Коул?

Лео, не зводячи погляду з тієї сцени, м’яко відповів:

— Ці прийомні.

Пітер кивнув, стиха зітхнув і перевів погляд на Пейтон. Його очі наповнились теплом, коли він бачив, як його кохана обіймала батьків.

Пайпер сиділа, обійнявши Лео однією рукою, а другою тримала Пітера за руку. Вони утрьох спостерігали, як Пейтон, нарешті, зустрілась з прийомними батьками. Дон і Ніколас не відпускали доньку, а Пейтон, обіймаючи їх, усміхалася, як колись у дитинстві.

Галлівелл-Менор того дня буквально дихав життям: усі кудись поспішали, метушилися, сміялися. З кухні доносився аромат свіжоспеченого пирога, запеченої індички та домашнього хліба.

У вітальні, де чоловіки вже завели розмову, Генрі нахилився трохи ближче до Ніколаса й запитав:

— Чому ж ви покинули Сан-Франциско? Така робота, стільки знайомств...

Ніколас поправив окуляри, зважуючи слова:

— Запропонували інше місце, з гарними умовами. Ми з Дон довго радились і зрештою вирішили переїхати.

Дерріл, що сидів поруч, підняв брови:

— А якщо не секрет, яка ж у вас робота?

— Тут я працював федеральним суддею, — спокійно відповів Ніколас. — І досі працюю за тією ж спеціальністю.

Генрі з цікавістю нахилив голову:

— Ого. А не хотілося б повернутися сюди? Сан-Франциско — це ж особлива сторінка життя.

Ніколас трохи посміхнувся, але в його очах була твердість:

— Ми з Дон уже звикли до нового міста. Там нам спокійніше. Тут... вже ніщо нас не тримає.

Пітер, який уважно слухав, втрутився, нахмурившись:

— А як же Пейтон?

— А що Пейтон? — розвів руками Ніколас. — Вона вже доросла. У неї своє життя, свої вибори. Наш спільний будинок ми продали вже давно.

У цей момент до них вибігла Мелінда, з сяючою посмішкою:

— Прошу всіх за стіл!

Галас у домі відразу піднявся ще вище: усі рушили до їдальні, сміх і кроки злилися в один гомін. На великому столі вже чекали сервірування та прикраси, які підготувала родина Галлівелл.

Дівчата одна за одною виносили страви: спочатку Пейдж із мискою салату, за нею Пейтон з тарілкою запечених овочів, потім Дон із домашнім соусом. Пайпер урочисто винесла індичку й поставила на середину столу.

— Пригощайтесь, — мовила вона, витираючи руки фартухом.

Усі розсілися. Дон, озираючись на всіх навколо, посміхнулась до господині:

— Пайпер, у вас чудова й велика родина.

— Це лише половина, — з легкою усмішкою відповіла Пайпер.

Пейдж підхопила, весело піднявши виделку:

— Наші близнючки й син зараз на навчанні, тому їх тут немає.

Фібі додала, усміхнувшись теплом:

— Як і наші дівчата. Інакше стіл точно був би ще гучніший.

Раптом грюкнули вхідні двері, і всі обернулися. До їдальні забігла запихана Паркер, у руках у неї був букет і пляшка віскі.

— Я не запізнилась? — вигукнула вона, підбігаючи до столу.Вона простягла букет Дон:

— Це для вас.

І пляшку Ніколасу:

— А це вам. Вітаю у нашій родині!

Вмить плюхнулась на крісло біля своїх батьків.

— Розумниця, — Фібі поцілувала її в щічку й усміхнулась гордо.

— Дуже дякуємо за подарунки, — мовив Ніколас, киваючи Паркер. Потім перевів погляд на Фібі. — Це ваша донька?

— Так, — з гордістю відповіла Фібі. — Середня.

— Мені тут подобається, — додала Дон, озираючись по сторонах. — Шкода, що ми не познайомились раніше.

Пейдж засміялась:

— Ну тепер ви знаєте, де нас шукати, якщо раптом захочеться гаміру.

Усі дружно засміялися, навіть ті, хто ще хвилину тому був серйозний. Атмосфера за столом поступово ставала теплою й домашньою.

Усі нарешті розсілися за великим столом. Срібні прибори блищали в світлі люстри, аромат страв розливався по всьому будинку. Пайпер, як завжди, узяла ініціативу у свої руки:

— Ну що ж, давайте почнемо. Але спершу, мабуть, тост? — вона поглянула на Лео.

Лео підвів келих:

— Я хочу підняти цей келих за сім’ю. За те, що ми нарешті всі разом. А сьогодні наше коло стало ще ширше, бо з нами батьки Пейтон. Дон, Ніколас, ви тепер не просто гості — ви частина нашої родини.

— До сім’ї! — дружно вигукнули всі й торкнулися келихами.

Пейтон сиділа між Ніколасом і Пітером, і видно було, що вона ледь стримує сльози від щастя. Дон ніжно притулилась до доньки за спиною Ніколаса й шепнула:

— Як же я скучила за тобою, люба.

— Я теж, мамо, — відповіла Пейтон, міцно стискаючи її руку.

Кріс, ковтаючи шматок картоплі, пожартував:

— Ну, тепер можемо почати?

Усі засміялися, а Ніколас лише підняв брови, усміхнувшись:

— В чого ми чекаємо? Стільки всього на столі, ми ж не на суді.

— І трішки впертості в судовій залі ніколи не завадить, — додав Генрі, підморгнувши.

— О, не починай про роботу! — перебила його Пейдж. — Сьогодні сімейний день, а не судовий процес.

Уайатт, який сидів поряд із Паркер, підняв келих вдруге:

— А я хочу випити за Пейтон і Пітера. Бо без них цей вечір не був би таким яскравим. Ну й за те, що скоро в нас буде ще один весільний бенкет.

— Ого! — вигукнула Мелінда. — Ми ще минулий толком не відсвяткували, а ви вже наступний плануєте.

Паркер пирснула зі сміху:

— Проте буде привід знову вдягти красиву сукню.

— І знову танцювати до ранку, — підхопив Кріс.

Дон і Ніколас обмінялися поглядами: спершу трохи розгублені, але потім їхні обличчя розпливлися в усмішках. Дон мовила тихо, але щиро:

— У вас неймовірна родина. Така тепла… Ми хвилювались, що втратили доньку, але зараз я бачу, що вона знайшла своє місце тут.

— Тут кожен із нас знайшов своє місце, — відгукнулась Пайпер, усміхнувшись подивилась на Пейтон.

Фібі, яка весь час дивилась на Пейтон, додала:

— Головне щоб нашу родину не зруйнували якісь демони.

На хвильку в домі запанувала тиша, але місцями холодна — й та, яка народжується, коли всі відчувають одне й те ж саме: тепло, близькість і справжнє щастя.