Розділ 46

У цей момент у кімнату вийшов Пітер, уже вдягнений у штани, підійшов ззаду до Пейтон і ніжно обійняв її.

— Ну, не злись ти так, — сміючись промовив.

Пейтон провела рукою по волоссю, голосно поплескала в долоні й суворо сказала:

— Так, усе. Кіна не буде. Хутко всім додому!

— А можна хоча б трейлер? — невинно поцікавився Кріс, але в ту ж мить Мелінда смикнула його за руку, і вони разом із Паркер та Уайаттом сфернулись додому.

Вже з відлітаючої сфери пролунав його голос:

— А що, ми не подивимось далі?

— Кріс! — закричала Пейтон, але сфери остаточно зникли.

Пітер повернув її до себе, його руки ніжно ковзнули по її волоссю. Він пристрасно поцілував Пейтон, і всі емоції злості розчинилися в цьому поцілунку. Вона відчула, як ноги стають ватяними, і, не розриваючи обіймів, вони повернулися у спальню.

Ранок у квартирі був тихим і спокійним. Сонячні промені пробивалися крізь напівзакриті жалюзі, лягали на підлогу тонкими золотими смужками.

Пейтон прокинулась першою, кілька секунд лежала, спостерігаючи за Пітером. Він спав на боці, обійнявши подушку, і виглядав таким мирним, що Пейтон не втрималася від усмішки.

— Такий милий… — прошепотіла вона ледь чутно й обережно зняла з нього руку.

Вона встала, накинула легкий халат і босоніж вийшла зі спальні. У квартирі панувала тиха затишна прохолода. Коли Пейтон зайшла на кухню, її погляд одразу зупинився на маленькому столику біля вікна. Там стояв букет орхідей у витонченій вазі.

— Що це?.. — здивовано промовила вона сама до себе й підійшла ближче.

Квіти були свіжі, їхній аромат ледь вловлювався, додаючи повітрю ніжності. Між пелюстками ховалася невелика листівка. Пейтон взяла її, розгорнула і прочитала подумки:

— "Вітаємо! Бажаємо щастя у подружньому житті."

Знизу були підписи — лише дві літери: «П & К».

Пейтон завмерла на мить, а потім ледь чутно видихнула:

— Прю… Коул… — і м’яко посміхнулась.

Вона притиснула листівку до грудей, відчула, як серце тепліше забилося, і поглянула вгору, ніби через стелю могла побачити їх.

— Дякую вам… — прошепотіла Пейтон, її очі зволожились від емоцій.

Вона ще раз вдихнула аромат орхідей, ніжно торкнулася пелюсток пальцями й на мить прикрила очі.

Ранкове сонце тільки пробивалося крізь фіранки будинку Галлівелл. На кухні пахло свіжою кавою, і в коридорі ще лунав звук дерев’яних сходів, коли Пайпер спускалася вниз. Почулося стукання у двері.

— Я відчиню! — крикнула вона, кидаючи погляд нагору, аби хтось із дітей не випередив її.

Вона відчинила двері. На порозі стояла молода жінка із м’якими рисами обличчя з рудим волоссям та чоловік, трохи старший, у строгому пальто та окулярах. Жінка першою промовила:

— Доброго ранку. Ви — Пайпер Галлівелл?

Пайпер уважно вдивилася у них. На мить їй здалося, що риси жінки знайомі — віддзеркалення когось, кого вона бачила.

— Доброго ранку. Я здогадуюсь, хто ви, — тихо сказала Пайпер, але одразу відійшла вбік, широко розчинивши двері. — Проходьте.

— Дякуємо, — чемно відповів чоловік, і вони переступили поріг.

У вітальні Пайпер провела їх до дивана, а сама сіла у крісло навпроти.

— Кави? Печиво? — спитала вона по-домашньому, намагаючись розрядити атмосферу.

— Ні, дякуємо, — чемно відмовився чоловік. — Ми шукаємо свою доньку… ми знаємо, що вона може бути тут.

Пайпер переплела пальці рук на колінах, відвела погляд убік і відповіла:

— О ні, Пейтон мешкає у своїй квартирі. Але часто буває тут.

Жінка кивнула, тримаючи сумку на колінах.

— Не могли б ви дати її адресу? Ми краще поїдемо до неї, — запропонувала вона.

Пайпер злегка махнула рукою.— Ні, залишайтеся тут. Вона скоро прийде. Повірте, краще так.

Між ними на мить зависла тиша. Чути було, як старий годинник у вітальні відбив чверть години. Щоб розрядити ситуацію, Пайпер обережно спитала:

— Що ж… як долетіли?

— Дуже добре, дякую, — з усмішкою відповіла жінка.— Так, — додав чоловік. 

— Переліт був легкий. Але… скажіть, Пайпер, як Пейтон знайшла вас?

Пайпер на мить задумалась, а тоді ледь усміхнулася й поклала руки на підлокітники.

— Це дуже цікава історія. Ми одразу помітили, що вона надзвичайно схожа на нашу старшу сестру. А потім… усе так завертілося, що ніби саме життя звело нас разом.

Її слова урвав звук кроків. До вітальні увійшов Лео, витираючи руки рушником. Побачивши гостей, він на мить зупинився.

— Лео! — вигукнула Пайпер крізь посмішку. — Дивися, хто завітав.

Вона швидко підвелася, поклала руку йому на плече й усадила чоловіка на своє місце.

— Сідай, — прошепотіла вона йому, а сама повернулася до гостей із чемною усмішкою. — Я зараз буду.

Вона пішла на кухню, залишивши Лео на «передовій» із Дон та Ніколасом. Усі троє обмінялися ніяковілими посмішками, Лео мовчав не знаючи що сказати а Дон розглядала кімнату.

У вітальні панувала дивна атмосфера: світло падало з великого вікна, відбиваючись на журнальному столику. Лео сидів рівно, тримаючи руки на колінах, але в його погляді читалася напруга. Ніколас, трохи нервово перекладав пальці руки, сидів поруч із Дон, яка виглядала стримано, але в її очах ховалася тривога.

Лео перший порушив тишу:

— Мене звати Лео, я чоловік Пайпер, — він простягнув руку Ніколасу.

— Ніколас, — відповів той, потискаючи руку, а потім показав на жінку поряд. — Це моя дружина Дон, — він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла натягнутою.

— Пейтон буде рада вас бачити, — м’яко сказав Лео, — Вона сумувала за вами.

Ніколас зітхнув і зняв окуляри, наче це давало йому змогу бути відвертішим:

— Щось не схоже… Ми кілька років не спілкувалися. Відтоді, як вона почала проводити час у вашій родині, від нас вона віддалилася.

Лео напружився, але стримав себе. Його голос залишався спокійним, навіть трохи теплим:

— У неї був важкий період прийняття. Їй потрібно було звикнути до всього… Ви ж знаєте, вона шукала своїх батьків, а знайшла нас. Це не було легко для неї.