Розділ 44

— Зроби щось! — благала Мелінда Кріса.

Кріс простягнув долоні над Пейтон. Його долоні засяяли світлом, він зосередився, але… нічого не відбулося.

— Не виходить… — зітхнув він і опустив руки.

Паркер кинулась до кузини:

— Чому? Чому це не працює?

Кріс серйозно відповів:

— Вона бореться сама із собою. Тут я їй не допоможу.

Він поклав одну руку на плече Пітера, іншу — на коліно Пейтон.

— Йдемо додому.

Яскраві сфери оточили їх, і вони зникли з печери. За ними так само зникли й Мелінда з Паркер, повертаючись усі разом до безпеки Галлівелл-Менор.

У вітальні на дивані, загорнута в м’який плед, вже лежала Пейтон. Вона почала ворушитися, важко розплющуючи очі.

— Вона прокинулась! — вигукнула Паркер.

Над диваном схилились обличчя рідних: стурбовані, але теплі.

Пейтон сіла, трохи хитнувшись убік. Пітер одразу підхопив її за руку, підтримуючи.

— Обережно… — прошепотів він.

Кріс нахилився ближче, провів рукою над її тілом, і його долоні полилося тепле сяйво.

— Ти як, Пейтон? Як себе почуваєш?

Пейтон потерла обличчя долонею, ще трохи дезорієнтована.

— Та нормально… напевне, — видихнула вона, піднімаючи очі на всіх.

— Ми хвилювались за тебе, — м’яко додала Мелінда, сідаючи на край дивану.

Пейтон перевела погляд на неї, тоді обвела очима всіх навколо й запитала:

— Як я опинилась тут?

Пітер опустився на коліна прямо перед нею, його руки залишались на її колінах.

— Ти пам’ятаєш, що сталося?

Пейтон задумалась, намагаючись зібрати в голові картинки останніх подій.

— Я пам’ятаю… що тут був Алекс. Я його знищила… а потім… демони… навколо мене, — сказала вона уривчасто.

Пітер звів брови.

— Хто такий Алекс?

Мелінда швидко нахилилась до нього і шепнула щось на вухо, ніби не хотіла, щоб Пейтон чула. Пітер лише кивнув, але його погляд став серйознішим.

— Пейтон, — втрутився Кріс, нахиляючись до неї, — Що ти пам’ятаєш далі?

Дівчина опустила очі, її голос злегка затремтів:

— Я пам’ятаю, як стояла перед ними головною… І мені це подобалось.

Вона підвела погляд на Кріса, наче боялась його реакції.

Кріс кивнув повільно, його голос був рівним і спокійним:

— Ти була Джерелом. Трішки, але була.

Паркер присіла поряд, взяла руку Пейтон у свої долоні.

— Розкажи нам, хто такий Алекс і чому він так на тебе вплинув?

Всі дивились на Пейтон: уважно, мовчки. Навіть Пітер, який не відводив від неї очей.

Пейтон вдихнула глибше, зібравшись.

— Коли я навчалась у Лос-Анджелесі, — почала вона, дивлячись кудись у підлогу, — Я познайомилась із ним. Ми працювали над студентською газетою… І у нас почалися стосунки.

Вона на мить замовкла, пригадуючи події того часу.

— А коли я вже працювала в редакції й одного разу прийшла до нього в університет, він залицявся до іншої. Тоді я… хотіла помсти. І, мабуть, цей мій стан… ця темрява… і була моєю помстою. Але я виявилась занадто слабкою для демонської сутності.

На її губах з’явилась сумна посмішка.

Кріс, щоб трохи розрядити атмосферу, жартівливо підняв брови:

— Та ні, ти не слабка. Тобою заволоділа Порожнеча. Та ти знищила майже всіх демонів. Є, звісно, кілька втікачів… але поки що роботи у вас немає.

Паркер всміхнулась, а Мелінда підвелася.

— Я принесу тобі води, — сказала вона і попрямувала до кухні.

Пітер, який взяв її долоні, сів поруч. Він обережно пригорнув Пейтон до себе.

— Все вже позаду, — прошепотів він їй у волосся.

Пейтон заплющила очі, відчуваючи його тепло. Вона зробила глибокий вдих, заспокоюючись.

— Дякую… — тихо сказала вона, притулившись до грудей Пітера.

Вітальня знову поринула в тишу, але тепер у ній було менше страху й більше надії.

Після подій минулого дня у спальні Мелінди панував легкий безлад: на ліжку були розкладені сукні, взуття, косметика. На туалетному столику горіла лампа з теплим світлом, а поряд у дзеркалі відбивалося обличчя Пейтон — схвильоване й щасливе водночас.

Мелінда стояла позаду, вправно укладаючи темні локони кузини, фіксуючи їх шпильками.

— Сиди спокійно, — бурчала вона напівжартома, — Якщо зараз здригнешся, вся краса розсиплеться.

— Я ж намагаюсь, — всміхнулась Пейтон, дивлячись у дзеркало. — Просто хвилююсь. Це наше друге офіційне побачення.

У цей момент в кімнаті засяяло м’яким світлом, і перед ними у вирі сфер матеріалізувалися Лео й Пайпер. Обоє були у вінках із квітів, усміхнені, розслаблені, наче тільки-но повернулись із казкового відпочинку.

— Ми вдома! — весело вигукнула Пайпер.

Лео розвів руками й хитро посміхнувся:

— О, а ви тут свої секрети маєте? — глянувши на доньку й племінницю.

Мелінда, не випускаючи із рук пасма волосся Пейтон, скривилась і зітхнула:

— Де вас стільки носило?

— Ми відпочивали, — усміхнувся Лео, підморгнувши.

— У райському місці, — додала Пайпер, поправляючи віночок.

Вони, все ще сміючись, попрямували до дверей.

— Люблю вас! — кинула через плече Пайпер і зникла в коридорі разом із Лео.

Пейтон і Мелінда подивились одна на одну в дзеркалі й засміялися одночасно.

— Ці дорослі… — похитала головою Пейтон.

— Такі ще діти, — закінчила Мелінда й вправно засунула останню шпильку. — Ну все, ти готова.

У цей момент двері відчинились, і в кімнату зайшов Уайатт, одягнений у строгий костюм, але з теплою усмішкою на обличчі. Він зупинився, глянув на Пейтон і жартома зробив легкий уклін.

— Ти готова? Карета вже чекає.

Він простягнув руку, немов справжній джентльмен.

Пейтон підвелась, поглянула ще раз у дзеркало й усміхнулась собі. Потім узяла руку кузена й кинула в бік Мелінди повітряний поцілунок.

— Побажай мені удачі.

— Та йдіть вже! — весело відповіла Мелінда, махнувши рукою.

Двері зачинились, і кімната знову занурилась у тишу. Мелінда повільно сіла на стілець перед дзеркалом. Дивлячись на своє відображення, вона скривилась і, ледь чутно, промовила: