Розділ 42

Пейтон відчула, як серце стислося від цих слів. Вона швидко відповіла, ледве стримуючи сльози:

— Я не збираюсь від вас відмовлятись! — її голос задрижав. — Я люблю вас обох. Ви дали мені друге життя. Ви — мої батьки.

У трубці почулися тихі схлипування Дон.

— Доню… — прошепотіла вона. — Ти навіть не уявляєш, як це важливо чути.

Пейтон усміхнулась крізь сльози:

— Просто тепер у мене… ніби з’явилася ще одна велика сім’я.

— І це прекрасно, — відповів Ніколас тепліше. — У тебе завжди було велике серце, доню.

Дон, витираючи сльози, спробувала змінити тему, щоб повернути легкість у розмову:

— Розкажи, як у тебе з сестрами Галлівелл? Вони добре тебе прийняли?

— Так, дуже, — засміялася Пейтон. — Вони різні, але такі справжні. Мені здається, я знаю їх усе життя. А ще… — вона зам’ялася й тихо додала, — Вони багато розповіли про Коула та Прю. Про те, якими вони були.

На іншому кінці лінії Дон знову схлипнула, але цього разу вже з радістю.

— Так, ми пам'ятаємо про ту трагедію...

— Як ваші справи? Як Швеція? — перевела розмову в інший бік Пейтон.

Дон почала розповідати про їх життя у Швеції — про маленьке містечко біля моря, про нових знайомих, про те, як вони з Ніколасом разом облаштовують свій побут. Її голос був теплим, і з кожною хвилиною він огортав Пейтон, наче м’яка ковдра.

Пейтон слухала, сміялась, ставила питання, а іноді просто мовчала, насолоджуючись рідними голосами.

Нарешті, коли розмова добігала кінця, Дон сказала крізь усмішку:

— Обіцяй, що дзвонитимеш частіше.

— Обіцяю, — м’яко відповіла Пейтон. — Я вас люблю.

— І ми тебе любимо, — одночасно сказали Дон і Ніколас.

Вимкнувши телефон, Пейтон ще кілька хвилин сиділа на піску, дозволяючи хвилям тихо нашіптувати щось своє. Потім вона підвелась, зняла кросівки й пішла босоніж берегом. Вода лагідно торкалась її ніг, немов теж обіймала й підтримувала.

За досить довгий час Пейтон відчула спокій — у неї було одразу дві сім’ї, і обидві вона любила однаково сильно.

У підвалі було тихо. Пейтон стояла за столом, переглядаючи старі світлини. В одній руці вона тримала фото яке зробила колись Прю, а в іншій — свіже, зроблене нещодавно нею самою.

— У нас однаковий погляд… — прошепотіла вона, проводячи пальцями по знімках.

Та раптом зверху почувся гуркіт і різкий крик:

— Пейтооон! — це була Паркер.

Серце Пейтон шалено закалатало. Вона відкинула фото й прожогом побігла нагору. У вітальні її погляд застиг: якийсь хлопець тримав Паркер біля стіни, наче залізними лещатами стискаючи її горло. Дівчина задихалась і тримала його за руку, намагаючись звільнитися.

— Відпусти її! — крикнула Пейтон, і махнувши рукою, відкинула нападника на інший бік.

Хлопець з глухим стуком ударився об стіну під сходами й повільно підвівся. Капюшон зісковзнув із його голови. Обличчя було знайоме... до болю знайоме.

— Привіт, кралю, — промовив він із зловісною посмішкою.

Очі Пейтон спалахнули гнівом, у грудях стислося так, ніби в ній ожив темний відбиток Коула. Вона стисло зігнула руку в кулак:

— Що ти тут робиш, Алекс?! — її голос зривався від люті. — Як ти мене знайшов?!

На шум вибігла Мелінда та підбігла до Паркер, яка кашляла й трималася за горло. Мелінда пригорнула кузину:

— Паркер! Ти в порядку? — потім вона кинула тривожний погляд на кузину й хлопця.

Алекс, не звертаючи на них уваги, повільно рушив до Пейтон.

— Ти стала досить відома у нижчому світі, відьмочко, — промовив він, дивлячись на неї, ніби здобич. — Але я це виправлю.

На долоні Пейтон засяяла яскрава енергетична куля. Вона жбурнула її, та Алекс встиг відскочити. Куля влучила в двері, залишивши обвуглену діру. На другій долоні вже виросла нова куля.

Алекс розвів руки й насмішкувато мовив:

— Крихітко, ти ж так мене кохала. Хіба не соромно кидатися у свого коханого?

— Ти ніщо, Алекс! — її голос був грубий та злісний, але в ньому було більше сили, ніж колись. — Ти використовував мене, і все одно не зміг нічого досягти.

Обличчя Алекса скривилося від злості. Він підняв руку — і Пейтон відкинуло назад до їдальні, наче сильним вітром. Вона з глухим ударом впала на підлогу. Алекс підійшов до неї та нахилився, схопив її за горло, стискаючи ще дужче.

— Я покінчу з тобою, — прошипів він. — Темні друзі дали мені силу, тепер я помщуся!

Він різко кинув її обличчям об підлогу, провів над нею долонею, а з його долоні вийшов темний дим та наче увійшов у тіло Пейтон. Пейтон застогнала й затихла, втративши свідомість.

— Досить! — крикнула Мелінда й махнула руками. Час зупинився — Алекс застиг на місці.

— Паркер, допоможи мені! — Мелінда підбігла до Пейтон. Обидві схопили кузину під руки. — На горище!

Мелінда сфернула кузин, і вони перенеслися нагору.

На горищі Пейтон лежала непритомна. Паркер закричала:

— Кріс! Кріс, будь ласка!

Сфери спалахнули — і в кімнаті з’явився Кріс. Він одразу кинувся до Пейтон:

— Що сталося?!

— Пейтон! Допоможи їй! — мовила Мелінда схиляючись над Книгою Таїнств та нервово перегортувала сторінки.

Кріс став на коліна біля Пейтон і простягнув руки над нею. Його долоні засяяли м’яким світлом. Поступово вона відкрила очі й зітхнула, наче вирвалась із темряви.

— Повільно…, — м’яко промовив Кріс.

Мелінда зітхнула з полегшенням. Паркер запитала кузину:

— Ти його знаєш?

Пейтон, подивилася на них, але її очі все відблискували ненавистюю:

— Він… моя жертва…

Кріс спокійно і впевнено:

— Пейтон, шлях який ти зараз обираєш темний, в тобі прокинулась частина демона.

Пейтон сказала глухим, але рішучим голосом:

— Цього разу я його зупиню!

За дверима горища пролунали важкі кроки. Весь будинок затремтів, коли розкотистий голос рознісся коридором:

— Відьми! Я знаю, що ви там! — у словах звучала зловісна насолода. — Хочете пограти?

Паркер і Мелінда інстинктивно відступили ближче до Кріса, коли двері раптово розлетілися навстіж. У прохід ступив Алекс — очі палали ненавистю, на вустах кривилася усмішка.