Розділ 41

Прю погладила доньку по волоссю:

— Ми теж тебе любимо, моя дівчинко.

Коул додав, нахилившись до неї:

— Ви мої найбільші дві цінності.

Пейтон відступила на крок, ковтаючи клубок розпачу у горлі. Прю та Коул стали біля вівтаря, взялися за руки. Їхні обличчя сяяли від спокою.

Раптом довкола них утворилось коло яскравого білого світла. Вони стали ближче одне до одного, й у мить світло спалахнуло. Коли світло розвіялося — постатей Прю та Коула вже не було.

У кімнаті запанувала тиша. Першою її порушила Пайпер, сплеснувши в долоні:

— Ну що, хто готовий прибирати?

— Ох… — пролунали зітхання з різних кутків. Юні відьми та світлоносці почали розходитись, хтось бурмотів про втому.

Пайпер, проводжаючи їх поглядом, вигукнула їм услід:

— Які ніжні! — і, зібравши тарілки, попрямувала на кухню. За нею пішли Фібі, Куп, Лео та Пейдж із посудом у руках.

Віктор залишився у вітальні, розмовляючи з Генрі про буденні речі. Поруч з ними стояв Дерріл, коли його погляд впав на сина та потенційну невістку, він підійшов до них. Він зупинився, зітхнув і промовив:

— Дуже дивно… Прю та Коул зовсім не змінились відтоді, а всі інші — вже постаріли.

— Тату! — вигукнув Пітер, здивовано глянувши на нього.

Дерріл підняв брови й знизав плечима:

— Що? Хіба не правда? Ми всі постаріли… вже. Але вони — як зупинені в часі.

Пейтон тихо всміхнулася, наче почувши у словах підтвердження того, що її мати й батько й справді залишаються для неї незмінними символами вічності.

Мелінда підбігла до Пейтон, Пітера й Дерріла, обійняла кузину за плечі і захоплено вигукнула:

— Ходімо, я дещо тобі покажу!

Пейтон здивовано звела брови:

— Знову якийсь сюрприз?

— Типу того, — хитро посміхнулась Мелінда. — Повір, тобі сподобається.

Вони швидко спустилися вниз старими сходами, які скрипіли під ногами. Вологий запах дерева й легкий аромат старих книг наповнював повітря. Мелінда відчинила невеличкі двері й урочисто махнула рукою:

— Вуаля!

Пейтон обережно увійшла й одразу завмерла. Перед нею була невелика кімната з темними шторами, на шнурках висіли непроявлені знімки, що вже вкрилися пилом. На столі в безладі лежали старі фотоапарати, об’єктиви, плівки й лампи для проявки.

— Я в шоці… — прошепотіла Пейтон, проводячи рукою по холодному металу одного з фотоапаратів. — Чиє це все?..

Мелінда, схрестивши руки, дивилася на неї з теплою усмішкою:

— Колись твоя мама цим жила. Вона любила фотографувати… ну, перед тим, як… — її голос трохи здригнувся, але вона швидко додала: — Ти сама розумієш.

Пейтон підняла погляд на неї, в очах відобразилось хвилювання.

— Тобто це все — Прю?

— Так, — кивнула Мелінда. — Мама й тітки залишили все так, як воно було після тітки Прю. Ніхто не наважився чіпати. Але я думаю, тепер це твоє місце.

Пейтон пройшлася кімнатою, обережно торкаючись кожного предмета, ніби боялася зруйнувати пам’ять, що зберігалася у цих речах. Вона взяла в руки старий полароїд, роздивилася подряпини на корпусі й ніжно усміхнулась.

— Це неймовірно… — прошепотіла вона. 

Мелінда кивнула, поклала руку на плече кузини:

— Ти любила фотографувати. Тепер у тебе є щось, що зв’язує вас обох.

Пейтон опустила погляд на знімки, що були розкладені біля стіни. Вона торкнулась одного й завмерла, роздивляючись кожну деталь на фото. 

— Я залишу тебе на хвилинку, — тихо сказала Мелінда, розуміючи, що кузині треба побути наодинці. 

— Насолоджуйся.

Після того, як вона пішла, Пейтон ще довго роздивлялась проявлені фото, немов намагалась відчути енергію кожного знімка.

Раптом двері відчинилися, і до кімнати зайшов Пітер.

— Справжня майстерня, — промовив він, обводячи поглядом кімнату.

Пейтон здригнулась і обернулась:

— Ти мене налякав! — але в голосі не було злості, лише розгублена усмішка.

Вона знову подивилась на фотоапарати й додала майже пошепки:

— Це речі Прю… вона колись любила цим займатись.

Пітер підійшов ближче, дивлячись, як ніжно вона торкається старих речей.

— Гадаю, тобі треба продовжити цю традицію. — він усміхнувся й нахилився трохи ближче. — Ти ж теж дивишся на світ крізь об’єктив, тільки по-своєму.

Пейтон підняла погляд на нього. Її очі сяяли від захоплення.

— Може, ти й правий, — тихо сказала вона. — Мабуть, це справді моє.

Вона ніжно притисла старенький фотоапарат до грудей і вперше за довгий час відчула тепло.

Пітер простягнув їй руку й ледь усміхнувся:

— І знаєш, я хочу бути твоїм першим клієнтом.

— Клієнтом? — здивувалась Пейтон, але розсміялась. — Ну гаразд, інспекторе, позуй.

Він став у комічну позу, і в кімнаті вперше після довгого дня пролунали щирі сміхи.

Після того вечора в підвалі, коли Мелінда показала їй майстерню Прю, у житті Пейтон щось змінилося. Вона відчула дивне тепло, ніби Прю залишила їй невидиму ниточку, за яку можна триматися. І відтоді фотоапарат майже не покидав її рук.

Удень вона все так само працювала в редакції — за ноутбуком, серед купи статей і фото інших журналістів. Але тепер на її столі завжди лежала плівкова камера. Майк розмовляючи з Черіті жартували:

— Обережно, якщо ти забула чашку кави, Пейтон її теж сфотографує.

Вона тільки посміхалася і відповідала:

— Ну, у кави теж є своя історія.

Після роботи, коли інші поспішали додому, Пейтон виходила на вулиці міста. Її маршрутів не можна було передбачити: одного разу вона йшла до старого мосту, щоб зловити відблиски вечірнього сонця у воді; іншого — роздивлялась вузенькі вулички з вицвілими вивісками магазинів, які ніхто вже давно не читав.

Вона зупинялась біля крамничок, фотографувала відбитки дитячих долонь на запотілому склі, літніх людей із газетами на лавках, перехожих із парасольками під дощем. Їй здавалося, що у кожному кадрі є маленька історія, і завдяки цьому місто ставало живим.

Часом Пітер приєднувався до неї після своєї роботи. Він жартома називав себе «охоронцем фотографа», носив її сумку з об’єктивами й терпляче чекав, поки вона зупиниться на черговому перехресті.